Футбол Лобановського залишився в чемпіонаті, де можна було відпочивати в одних матчах, аби викластися в інших

Київське "Динамо" 2 травня 1986 року виграло Кубок володарів Кубків. Ця історія ледь не до найменших деталей повторює перемогу в цьому ж турнірі 14 травня 1975-го. Потужний попередній рік, коли виграли все можливе, з кульмінацією навесні та поступовим згасанням після невдалого півфіналу Кубка чемпіонів.

Це не збіг, а закономірність для всіх футбольних клубів, чий успіх побудовано на перевазі в командній швидкості. Чому ж Валерій Лобановський створив за все життя лише дві такі команди, а не чотири-п'ять? Час же давав змогу. Відповідь проста: для успіху команди таланту тренера недостатньо. Потрібні футболісти певного рівня та трохи удачі.

 

Все це зійшлося 1985-го. Тоді вдруге в історії в Києві зібрали гравців, кожен із яких відповідав рівню збірної СРСР. Відрахувавши з команди Леоніда Буряка, майстра точних передач, тренер зробив дві речі – показав, що недоторканних немає і підкреслив курс на швидкість. З нею в Буряка були проблеми. Того року всі гравці "Динамо", за винятком хіба що Олександра Заварова, були здатні відбігати два тайми на максимальній швидкості, виконуючи вказівки Лобановського.

Це принесло успіх у внутрішньому чемпіонаті та перших раундах Кубка кубків, де киянам протистояли далеко не гранди – нідерландський "Утрехт" і румунська "Університатя". Власне, і на шляху до фіналу європейського кубка навесні 1986 року динамівці обійшли не елітних опонентів – австрійський "Рапід" і чехословацьку "Дуклу". Для всіх чотирьох єврокубкових суперників шалений пресинг "Динамо" став нездоланною перешкодою.

Про це в нас воліють не згадувати, але до тріумфальної весни 1986-го київське "Динамо" підготував не Валерій Лобановський. Це зробив Едуард Малофєєв – тодішній тренер збірної Радянського Союзу. Команда упродовж лютого готувалася до фінального турніру Кубка світу в розширеному складі, до якого входили вісім футболістів київського "Динамо". Лобановський того часу працював практично із дублем і чотирма гравцями основного складу, які не потрапили до збірної.

Але був один суттєвий нюанс – викликані до збірної гравці "Динамо" відверто "плавили" Малофєєва, грали абияк. Зате в Лобановського викладалися на 100 відсот­ків. Гру його команди було налагоджено до авто­матизму – основний склад практично не змінювався. Цей факт разом зі слабкістю конкурентів і зумовив вихід до фіналу Кубка кубків. Там на киян чекав перший суперник справді європейського класу – мадридський "Атлетіко", третя команда Іспанії.

Сучасним уболівальникам це важко уявити, але тоді за іспанські клуби грали лише іспанці, за французькі – французи, за німецькі – німці. По­одинокі іноземці не відігравали визначальної ролі. Теперішній "Атлетіко", у складі якого півтори збірні світу, не можна порівняти з командою 1986 року. Але і з нею у практично збірної СРСР, яким тоді було київське "Динамо", виникли проблеми.

З того матчу прийнято дивитися лише диво-комбінації "віялом", після яких Олег Блохін і Вадим Євтушенко забили другий і третій м'ячі. Насправді ж динамівський пресинг спрацював лише на перших хвилинах, коли й відкрили рахунок. Після чого впродовж 80 хвилин іспанська команда небезпечно атакувала, а часом і просто "возила" динамівців полем. Допомогли їм вистояти залізна дисципліна й удача, що була на нашому боці. А потім "Атлетіко" в останні хвилини пішов на штурм усією командою і пропустив оті дві контратаки, які так любимо передивлятися.

Гра команди Лобановського була ефективна лише проти слабких конкурентів, які здавалися після першого пропущеного м'яча. Коли ж суперник мав високий рівень, командна швидкість допомагала не завжди. І ще – в такому шаленому темпі футболісти могли грати не частіше двох-трьох разів на місяць. Саме в цьому була причина провалу збірної СРСР на Кубку світу в Мексиці, куди її замість Малофєєва повіз Лобановський.

Після поразки від Бельгії в 1/8 фіналу оперативно створили міф про арбітра, який нібито не зафіксував офсайду, коли бельгійці зрівняли рахунок. Коли ж без вигадок, то збірна Лобановського наприкінці того матчу вже не мала сил грати в потрібному темпі. Захисники намагалися створити штучний офсайд і помилилися. Команді Бельгії в червні, на відміну від "Атлетіко" у травні, вдалося зрівняти рахунок. І вся "магія" гри ­команди Лобановського зникла.

Який висновок? Грати у футбол, у який грало "Динамо" 1986 року, сьогодні неможливо. Тепер не можна проводити чи не половину матчів внутрішнього чемпіонату у тренувальному режимі, готуючись зіграти на повну силу раз на два тижні. Упевнений, що володарі Кубка Кубків-1986 року і сьогодні були би здатні протистояти і навіть перемогти сьогоднішні "Баварію", "Барселону", "Ювентус" чи "Ліверпуль". Один раз, коли пощастить. Грати в такий футбол не два рази на місяць, а двічі на тиждень, як роблять це названі європейські гранди, неможливо – організм футболістів не витримає.

 

Футбол Лобановського залишився в тому чемпіонаті, де можна було відпочивати в одних матчах, аби викластися в інших. А коли не мали нагоди відпочити, перенести гру. Саме так було 1986 року, хоч про це і не згадують. Звісно, і тепер часом можемо бачити зразки футболу з граничними швидкостями. Але сьогодні так грають футболісти, чия майстерність, нехай не ображаються заслужені динамівці, на порядок вища. І швидкість дає не дисциплінована біганина, а точність передач в один дотик.

Для мене 2 травня 1986 року було одним із найщасливіших днів у житті. Я вдруге і, можливо, востаннє став свідком перемоги моєї команди в єврокубку. Як усе минуле, цей день слід пам'ятати. Але не намагатися повторити. Та перемога, як і футбол Лобановського, залишилися в минулому столітті разом із Пеле, Марадоною, Кройффом, командами, за які вони грали, та тренерами, які ці команди очолювали. Їхній досвід давно застарів і не потрібен фахівцям, які продовжують розвивати футбол. Одне втішає: гучні перемоги та яскрава гра найкращих нинішніх команд теж колись стануть історією.

×