"Царів убивають лише їхні довірені особи. Ніяка опозиція цього зробити не може"

Дмитро ПОТАПЕНКО. Народився 30 березня 1970 року. Москвич у четвертому поколінні. Батьки – полковники радянської розвідки, баба з дідом по батьковій лінії – з Миколаївщини.

У ранньому дитинстві три роки прожив у Лівії.

Із 8 років захоплюється єдиноборствами. Дворазовий чемпіон світу з карате.

Школярем підробляв у навчально-виробничих комбінатах. 16-річним отримав водійські права категорії С, працював у компанії ”Совтрансавто”.

Поступив у Московський державний університет радіотехніки, електроніки й автоматики. Навчався погано: 21 раз складав іспити з вищої математики, 18 разів – із програмування. З першого курсу пріоритетом стало підприємництво. Через любов до рок-музики почав торгувати платівками. Досі має їх колекцію із 800 штук.

У 19 років поселився окремо від батьків. Одночасно працював на чотирьох роботах – санітаром у психлікарні та морзі, круп’є в підпільному казино, особистим охоронцем. Організував компанію із завантаження й розвантаження фур та вагонів. Перевозив вантажі з Владивостока до Москви й назад.

20-річним почав продавати електроніку – створив мережу ”Тусар” із восьми магазинів. Потім перейшов у російське представництво німецького виробника побутової техніки Grundig. У 25 став його віце-президентом.

На початку 2000-х очолив мережу гастрономів ”Пятерочка” у Підмосков’ї. Відкрив понад сотню магазинів.

Власник компанії Management Development Group, до якої належать 12 мереж гастрономів та чотири мережі їдалень, зокрема в Чехії та Болгарії. Приблизна вартість активів Дмитра Потапенка – 180 мільйонів доларів. У компанії працюють сім з половиною тисяч людей, керують ними – всього 54 менеджери.

У своїх магазинах товарів не купує, у ресторанах не їсть – ”щоб не мати з ними емоційного зв’язку”.

Одружений, має двох доньок – 15 та 7 років. Вони навчаються в державній школі. Старша регулярно перемагає на загальноросійських олімпіадах з фізики й математики.

На місяць сім’я споживає
товарів та послуг на 40 тисяч рублів – близько 10 тисяч гривень. Потапенко їздить у метро та іншому громадському транспорті, бо ”так зручніше”. Від охорони, водіїв та хатніх робітників відмовився 10 років тому.

У справах щотижня чотири рази літає літаком. Веде програми на радіо й телебаченні, в яких не приховує негативного ставлення до російської влади. має блог про виховання дітей — Дмитро ПОТАПЕНКО. Народився 30 березня 1970 року. Москвич у четвертому поколінні. Батьки – полковники радянської розвідки, баба з дідом по батьковій лінії – з Миколаївщини. У ранньому дитинстві три роки прожив у Лівії. Із 8 років захоплюється єдиноборствами. Дворазовий чемпіон світу з карате. Школярем підробляв у навчально-виробничих комбінатах. 16-річним отримав водійські права категорії С, працював у компанії ”Совтрансавто”. Поступив у Московський державний університет радіотехніки, електроніки й автоматики. Навчався погано: 21 раз складав іспити з вищої математики, 18 разів – із програмування. З першого курсу пріоритетом стало підприємництво. Через любов до рок-музики почав торгувати платівками. Досі має їх колекцію із 800 штук. У 19 років поселився окремо від батьків. Одночасно працював на чотирьох роботах – санітаром у психлікарні та морзі, круп’є в підпільному казино, особистим охоронцем. Організував компанію із завантаження й розвантаження фур та вагонів. Перевозив вантажі з Владивостока до Москви й назад. 20-річним почав продавати електроніку – створив мережу ”Тусар” із восьми магазинів. Потім перейшов у російське представництво німецького виробника побутової техніки Grundig. У 25 став його віце-президентом. На початку 2000-х очолив мережу гастрономів ”Пятерочка” у Підмосков’ї. Відкрив понад сотню магазинів. Власник компанії Management Development Group, до якої належать 12 мереж гастрономів та чотири мережі їдалень, зокрема в Чехії та Болгарії. Приблизна вартість активів Дмитра Потапенка – 180 мільйонів доларів. У компанії працюють сім з половиною тисяч людей, керують ними – всього 54 менеджери. У своїх магазинах товарів не купує, у ресторанах не їсть – ”щоб не мати з ними емоційного зв’язку”. Одружений, має двох доньок – 15 та 7 років. Вони навчаються в державній школі. Старша регулярно перемагає на загальноросійських олімпіадах з фізики й математики. На місяць сім’я споживає товарів та послуг на 40 тисяч рублів – близько 10 тисяч гривень. Потапенко їздить у метро та іншому громадському транспорті, бо ”так зручніше”. Від охорони, водіїв та хатніх робітників відмовився 10 років тому. У справах щотижня чотири рази літає літаком. Веде програми на радіо й телебаченні, в яких не приховує негативного ставлення до російської влади. має блог про виховання дітей

Від поняття "зарплата" варто відмовитися, стверджує російський підприємець Дмитро Потапенко

Українська влада прагне перейняти принципи російської. Вибудувано вертикаль, зміцнюють силові структури. У привабливого для можновладців бізнесу виникають проблеми. Які мають бути рефлекси підприємця в цих умовах?

– Ідеальної вертикалі влади немає в жодній країні. Всюди є змагання кланів. У нас ФСБ не любить МВС, міліціонери не сприймають податківців, ті ненавидять працівників відділу боротьби з економічною злочинністю тощо. Тому, якщо хочете проскочити, – треба діяти, як персонаж популярного за радянських часів фільму "Склянка води". Там королева закохується в потенційного нареченого фаворитки. Стурбована фаворитка просить поради у досвідченого придворного: що робити, не може ж вона змагатися з королевою. Той пояснює: маленька країна ніколи не виграє війну проти великої. Вона перемагає, нацьковуючи своїх ворогів один на одного. І от фаворитка закохує в нареченого ще й першу фрейліну – і доки та мстить королеві, особисте життя головної героїні налагоджується. Такої ж тактики мають дотримуватися й українські чи російські підприємці.

Чи можливо не просто виживати, а вести бізнес із комфортом?

– Питання комфорту не стоїть. За панування в державі силовиків, підприємець – ворог системи. Економічна парадигма в Москві та Києві зараз ґрунтується на тому, щоб або викачувати багатства з надр, або переганяти газ по трубах. А уявіть, що з'явиться тисяча впливових підприємців, які заявлять про власні економічні інтереси? Вимагатимуть законів, скерованих на покращення економічного клімату. Ну нащо це все? Адже значно легше викачувати надра й тримати масу народу в якості бюджетників, яким що скажеш, те вони й робитимуть. За авторитаризму керувати державою набагато простіше та зручніше. Бо в умовах демократії весь час треба з кимось домовлятися.

Ви керуєте бізнесом в обох системах. Від справ у авторитарній не відмовляєтесь. Що вас у ній приваблює?

– У демократичній системі значно вища конкуренція. А взагалі, гроші мають три параметри – кількість, час їх заробляння та ризик. У Росії й Україні перший і третій показники високі, а другий – низький. І доки я доволі молодий – можу витримати цей ступінь ризику. Зарубіжні колеги, які приходять на пострадянські ринки, розуміють, що, по суті, грають у казино. І тут неможливо вибудовувати довгострокові стратегії, бо влада під них не "заточена".

Як це казино перетворити на надійний банк?

– Треба, щоб держава працювала, як програмне забезпечення в комп'ютері, – непомітно, ненав'язливо але надійно. І все. Адже насправді в 90 відсотках випадків мені, як громадянину та підприємцю, держава не потрібна. Треба лише якісь регуляторні функції. А зараз ми в цієї так званої держави працюємо кур'єрами з переміщення папірців від одного органа до іншого. Причому папірці, що дозволяють якусь діяльність чи регулюють її, насправді нічого не дозволяють і не скеровують. Вони є підставою лише для того, щоб вас хтось колись перевірив. Така держава існувати не повинна.

Якось у моїх друзів із Росії померла естонська бабуся. Треба було отримати право на спадщину. Друзі знали, що в Естонії є відчутне відторгнення російськомовних людей, тому побоювались. А коли приїхали на місце, вже за півтори години мали всі документи на руках. Там роботу держави налагоджено, діє система електронного документообігу. Жодних непорозумінь у спілкуванні з чиновниками. Тому, якщо раніше багато моїх колег розміщували коллцентри компаній у російській глибинці, то зараз переносять їх у країни Прибалтики. Бо це зручно й недорого.

Навіть у сучасній державній системі значну роль грає людський фактор. Якось ви розповідали, що в Болгарії мер містечка, в якому відкрився ваш заклад, у вихідний підійшов до вас на пляж і подякував за роботу.

– Так, я саме відкрив там свій перший магазин. Мер приїхав і подякував, що я створив 14 робочих місць.

Що треба змінити, щоб мер, скажімо, Слов'янська на Луганщині підійшов до підприємця і сказав: "Дякую за 14 нових робочих місць. Треба допомога – звертайся"?

– Нічого тут не зміниш. Пострадянська система успішно відтворює саму себе. Мабуть, на початку минулого століття ми зробили якийсь кармічний "косяк", виправити який тепер практично неможливо. Вирізано всю інтелігенцію, панів і шляхту. Тому правлять шарикови, які таких самих шарикових продукують. І шанс, що вони колись перетворяться на шляхту, нульовий.

Як сприймаєте їхнє панування?

– Як константу – сонце, що сходить і заходить. Це сонце може в будьякий момент убити, й мене це не тішить. Я живу в стані постійного стресу. Але які варіанти? Зміна влади і в Росії, і в Україні може відбутися лише в один спосіб: місце умовного першого секретаря обкому посяде третій секретар. Царів убивають лише їхні довірені особи, жодна опозиція цього зробити не може. Так у нас – і не думаю, що в Україні ситуація інакша. Усі ці влади від однієї мамки. Що один – браток після відсидки, що інший – мент. Ще невідомо, хто кого охороняв і спонсорував.

Соціальна політика в Росії та Україні зорієнтована на подачки: отримай ще 100 гривень чи 1000 рублів до пенсії, проголосуй за нас – і протягнеш іще кілька років. Чи може ця практика змінитися?

– Це політика за принципом "піпл хаває". На жаль, тих, хто хаває, – більшість. У Росії близько 60 відсотків населення – бюджетники.

Що робити тим, хто не приймає системи, яка склалася? Ставитись до країни лише як до офіса?

– Можна поділяти мою позицію. Розуміти, що вони – меншість, яка при цьому відповідає за вибір більшості. Що вони будуть змушені жити тут і виховувати дітей. І що, скоріше за все, помруть у великих нещастях.

Що ви маєте на увазі під нещастями?

– Усе, що завгодно. Загрозу загибелі від держави чи народу. Та й природна смерть буде важкою. Недарма ж кажуть: великі знання – велика печаль. Життя тут – наче фільм "Матриця", що нагадує сучасну Росію до останньої коми. Персонаж Сіріус там ковтнув червону пігулку й усвідомив, що насправді він не сидить у хорошому ресторані та не їсть лобстера, а є батарейкою, що валяється в якомусь багні й довкола якої все випалено. Зрештою, він просить проковтнути синю пігулку, щоб продовжити існування з відчуттям, що насправді він – Бог, а не батарейка. Усвідомлювати нашу матрицю – серйозне випробування. Цей шлях рідко хто обирає, й винити за це я не можу нікого.

Саме через це відчуття відповідальності ви й ведете програму на радіо, відгукуєтесь на запрошення виступити?

– Так, для мене це один зі способів служіння країні, хоч це й пафосно звучить. Та навряд чи все це матиме попит. Тому що звільнити раба неможливо.

Зворотної реакції немає?

– Ні. Суспільство пасивне. Усіх усе влаштовує.

Акції протесту наприкінці минулого року і протягом 2012го вас не надихають?

– Ні. Саме дивлячись на ці акції, я розумію, що, на жаль, їх керівники не надто відрізняються від нинішньої влади. Основна опозиція грає в політику. А треба, щоб вона грала в економіку. Тоді опозиціонери одразу стануть небезпечні для влади.

Влада на ваші заяви якось реагує?

– Я вигідний їй зараз. Не лізу в політику, не є ознакою якоїсь тенденції. Владі вигідно дати мені можливість розвивати економіку, тому що для неї це розвиток кормової бази. Я такий самий баран, як і решта суспільства, – просто ще й вирощую траву, якою інші вівці можуть харчуватися. Мене можна добити, але який сенс? Я ж на центральному телеканалі програму не веду.

Після Першотравня у світі піднялася хвиля протестів. Сотні тисяч людей обурюються тим, як розподіляються багатства. У вас, як підприємця, яку реакцію це викликає? Капіталістична система справді не дозволяє задовольнити інтереси сучасного суспільства – чи це просто люди ліниві?

– Капіталістична система розбестила людей, і вони стали ледачі. Втім, у всіх країнах, де відбуваються ці базаривокзали, капіталізм уже дуже умовний. Чого вимагають греки? 13ї та 14ї зарплат! І до чого тут капіталізм? Таке й соціалізму не снилося. Люди забули реальну вартість грошей і серйозно вважають, що 14та зарплата – це нормально. Хай би греки сказали це десь у Ефіопії чи Кенії, де людям їсти нічого. Живими вони звідти не вийшли б.

Кількість грошей має бути забезпечена відповідною кількістю продукту. А в нас народу надрукують ще банкнот – і він радіє. А від того, що хліб насущний треба в поті чола здобувати, люди, на жаль, відвикли.

Яку систему розподілу благ вважаєте оптимальною?

– Я переконаний, що слово "зарплата" взагалі не має існувати. Можуть бути лише відсотки. Навіть мінімальна зарплата – за що вона? За те, що ти просто прийшов на роботу?

Мене дивують люди, що всі як один голосують за підвищення зарплат – а потім дивуються, чому мобільні телефони такі дорогі. Адже в нас до звички вимагати більших зарплат додається низька продуктивність праці. Один продавець одягу нещодавно наводив цифру: швачка в Китаї отримує 524 долари на місяць. Для Китаю це дуже пристойні гроші. Але при цьому вона працює 16 годин на добу і втричі ефективніше за російських швачок. Які, отримуючи майже 700 доларів, працюють щонайбільше 6 годин на добу. У підсумку, якщо перевести все на гроші, ефективність однієї швачки в Китаї у шістьвісім разів перевищує ефективність наших людей.

Ситуація погіршується усвідомленням, що в нас у будьякий момент можна непогано "накосити бабла", просто подавшись у податкову інспекцію. Що працювати, в принципі, нема необхідності. Достатньо стати якимсь інспектором, і все.

Зворотний шлях від звички отримувати до звички заробляти – можливий?

– Зараз – ні, бо це не потрібно владі.

Доки є нафта й газ.

– Це ще питання. Якби я був тираном, то, щойно скінчиться нафта, почав би розстрілювати підприємців. Показово забирати в них майно, відправляти в концтабори. Решта людей голодували б, але я звинувачував би в цьому підприємців. Існувати так можна вічно.

Із ваших слів, ми живемо на "Титаніку", і байдуже лишилось йому 50 чи 100 років – тенденція очевидна. Як даєте раду собі?

– Стараюсь, щоб це не збурювало ніяких емоцій. Намагаюсь дотримуватися першої заповіді кодексу самурая: "У справах повсякденних пам'ятай про смерть і носи це слово у своєму серці".

У чому ж шукати щастя?

– У щосекундному пережитті моменту. Є якась частка секунди – от її й маєш.