Моя мати Тетяна Бердник була із 1907-го. Працювала в колгоспі, прожила 90 років. Сама ростила мене і старших Івана та Марію. Батько від нас пішов.
Допомагали бездітні материні брати Антін і Степан. Вони купили нам 1933-го хату. Допомогли облаштувати. Приносили харчі. Сестру Марію дядько Антін удочерив. Вона звідти й заміж пішла.
1932-го голод був великий. Мати все життя згадувала, як не було що їсти. Ми з братом ледве ноги волочили. Мати нас тягла у майдан (колгоспний дитячий садок. – Країна). Сама йшла на роботу.
Одного ранку навесні 1933 року Ваня відмовився йти – так охляв. І мати потягла у майдан лише мене. Повертається, а Ваня мертвий. Із бурячком у роті.
Люди бідували. Особливо ті, які не пішли в колгосп. У них активісти все відбирали, з хати виганяли.
Ходили на скотомогильник і відрізали м'ясо з дохлої худоби. Варили та їли. Сестра Марія пішла до сусідки, яка готувала дохлятину. Витягла шматок із казанка й запросила поїсти. Але сестра відмовилася. Мати строго наказала ніде нічого не брати. Жінка поїла й померла.
Був такий наказ від влади, що кожен житель, якщо вранці не бачив сусіда, то мав зайти в його хату. Як заставали мертвих, мусили витягти за ноги надвір. Раз на день село об'їздили підводи й забирали покійників.
Коли почали падати масово, покійників не встигали хоронити. Всі були виснажені й слабкі. Прикопували у дворах, на городах. Викопані на кладовищі ями швидко заповнювалися.
Харчі боялися тримати вдома, щоб не відібрали під час обшуків. Зерно та інші продукти ховали по ярках. Потроху мололи на дерушці, підмішували до листя липи й пекли листяники. Дубову кору варили і гризли. Товкли в ступці насіння мишію. Воно навіть продавалося.
4 
35413
Коментарі