– Таку чисту природу без втручання людини рідко де знайдеш, – каже мій чоловік.

Рік тому відпочивали на півночі Рівненської області. Там цілий озерний край. У деяких водоймах живуть видри, бобри і кількаметрові соми. Добратися до озер важко. Замість дороги "соша" – викладена грубим каменем бруківка. До обласного центру – 200 кілометрів.

Зупиняємося у селі Заозір'я, де живуть мій двоюрідний дід і дядьки з родинами. Жінки досі по суботах перуть білизну в озері, а чоловіки ловлять рибу на дерев'яних човнах. Знайомимося з компанією "немісцевих". Відпочиваю тут із сім'єю вже третій рік, хвалиться один із них – Валерій.

– Первозданна краса навколо, – говорить. – Ви були на Шацьких озерах? Жах. Людей стільки, що не проштовхнутися. Музика гримить. Дурдом. А тут краса – білий пісок, водичка чиста, тихо. Добре, що бариги зі своєю комерцією сюди не добралися.

Цього року знову їдемо туди відпочивати. Замість "соші" – усюди асфальт. На нашому місці – три компанії. Лавочки, розчищений пляж. Купається Валерій. Вдає, що нас не пам'ятає.

– Він тут за безцінь у бабів дві хати викупив біля озера, – каже один із моїх родичів. – Дерев'яні котеджі побудував, каналізацію проводить. Рекламу дав, то туристи їдуть. Кінець нашому спокою.

За кілька днів Валерій таки підходить.

– Ви у Шацьку були? – питає. – Там ідеальні умови для туристів. Скоро й у нас таке буде

×