– На двох одна квартира в центрі Будапешта, – хвалиться друг, програміст Толик. – Фірма платить, щоб нам комфортно було. У нас у Львові в такій троє-четверо ­живуть.

Півроку тому його з трьома колегами запросили на роботу до Будапешта. Угорська ІТ-компанія оформила шенгенську візу, підшукала житло.

Дві умебльовані однокімнатки в центрі Будапешта орендували їм за 1200 доларів на місяць. Українці перший місяць жили по двоє у квартирі. ­Вечорами збиралися на пиво в одному або іншому помешканні. ­Потім домовилися тулитися в ­одній квартирі, а другу здавати туристам.

– Копійка до копійки, а там можна й капітал сколотити, – пояснює Толик.

Пощастило, що з роботи не погнали

Він розмістив оголошення про оренду квартири в інтернеті. ­Перші клієнти – пара з Німеччини – жили за 300 доларів чотири дні. Далі були голландці, чехи, поляки. Українські програмісти по черзі прали та прасували постільну білизну, прибирали після квартирантів. Так само по черзі спали на незручному розкладному кріслі. За перший місяць порахували виручку – 1800 доларів. Одразу поділили капітал.

Квартирна афера тривала чотири місяці. Доки сусіди не повідомили власницю помешкання про надто часту зміну квартирантів. А та поскаржилася у фірму, де працювали хлопці.

Керівництво поставило умову: виплатити 4800 доларів за чотири ­місяці зданої квартири й відтепер самостійно винаймати житло.

– Пощастило, що з роботи не погнали, – зітхає Толик. – Начальник каже, ще ніколи з таким не стикався. Все не міг зрозуміти, нащо нам при високих зарплатах здавати чужу квартиру? З таким підходом він ніколи капітал не сколотить.

×