– Ви ж нас не обманете? – ­заглянула в очі Ольга Іванівна. – Не завагітнієте?

Моя подруга Оксана торік нарешті знайшла бажану роботу в бюро перекладів Львова. Знає три мови, стажувалася в США та Німеччині. Перед тим білява директорка запросила в кабінет.

– Оксано, вам 29 років, ви – заміжня, але не маєте дітей, – почала ­Ольга Іванівна. – Рано чи пізно з­ахочете. За законом, нам декретні треба платити, відпускні, місце тримати. Щоб навчити нову людину тонкощів роботи, не один місяць піде. Нам це не вигідно. Ми вас ­беремо, якщо підпишете заяву, що в разі вагітності звільняєтесь за власним бажанням без претензій до ­працедавця.

Оксана підписала, бо втомилася сидіти без роботи, а дитину з чоловіком безуспішно намагалися зачати вже три роки. За чотири місяці несподівано завагітніла. Чоловік був щасливий, батьки плакали на радощах і ставили свічки в церкві.

А Ольга Іванівна обурилася.

– Ти ж мені обіцяла, папери підписувала, а тепер отак? Та ж у тебе замовлень на рік наперед назбиралося. ­Ніхто, крім тебе, не впорається.

Начальниця попросила все закінчити. Оксана пішла в офіційний декрет на восьмому місяці.

– Місце тобі притримаю, – ­зітхнула Ольга Іванівна. – Але лише один рік. І ніяких більше дітей, обіцяєш?

×