Тиждень тому я познайомилася в Бахчисараї з 25-річним Рустемом. Він - чінгіне, татарський циган. Високий, худорлявий, завжди носить скрипку. Ніде не працює, щовихідних грає на весіллях. Заробленим забезпечує дружину й доньку. Не любить, коли його називають артистом. Каже, це принижує.

- Артист развлекает публику. Ему кричат "давай Мурку", и он готов. Я так не могу. Для меня музыка - искусство.

Я слухала до півночі Рустемову скрипку, сидячи поруч, на дивані. Він випивав стопочку горілки, випрямляв спину. Заплющував очі - і грав.

Рустем не знає нот.

- Я слухав, як грає мій дід, цього достатньо. Його пісні зараз виконують татари і називають їх народними. Вони не хочуть визнавати, що неук може написати таку музику.

Від учителя смерділо цибулею

Посередині застілля я почала уважніше придивлятися, як Рустем тримає інструмент, водить смичком. Захотілося повторити бодай акорд. Колись я мусила повторювати їх за сільським учителем, який грав на баяні. Тато записав мене із сестрою у музичний гурток, купив інструмент на двох. Учителя назвали Помідором, бо мав дуже червоне обличчя. Мене це так згидило, що відмовилася продовжувати навчання. Тоді мама дістала десь два нотних зошити із товстою палітуркою. Таких у класі ніхто не мав. Цього стимулу вистачило ще на урок. Але наступного заняття від учителя смерділо цибулею. І охота до музичних занять зникла в мене назавжди. Принаймні, так я думала до поїздки в Бахчисарай.

Щось кольнуло в грудях, коли сп'янілий Рустем відклав скрипку і сказав:

- Великий гріх мати музику в серці й не вміти тримати її в руках.

×