– Богдане Сильвестровичу, а ви завжди подобалися чоловікам? Ой, жінкам, – Таня присоромлено опускає зелені очі.

– Запитання, гідне кисті Айвазовського, – сміється Ступка.

Ми з Танею трішки перехвилювалися й перегрілися. На розмову за день до 70-річчя Ступки 2 години чекали під театром. Каталися на гойдалках і мили ноги від піску у фонтані, з чилійським червоним сухим у сумці й букетом лілових гладіолусів.

Але сміх розряджав атмосферу. ­Найбільше – вже після інтерв'ю, коли Таня потягнулася розглядати статуетку "Оскара", розвернену до стіни. Те, що стирчало замість меча, ми ввечері ще хвилин зо 5 обмірковували, яким словом назвати у статті.

Тільки два?

Витримувати його погляд інколи було важко – на нас дивився не звичний кіногерой і не персонаж глянцевих сторінок. Уже потім, на похороні Ступки, одразу зрозуміла слова режисера Андрія Приходька про "відчуття, що він може фізично дістати словами до серця партнера". У його спектаклі Богдан Сильвестрович грав старого Фауста. У фіналі прощався зі сцени з усіма і сповідався.

Перед нами він не сповідався. Але інколи було відчуття, що говорить не з нами, а з часом. Усвідомлюючи, що вже кілька років помирає.

– Що для вас щастя?

– Тобі в кіно приклеять бороду лаком і ти 12 годин так ходиш. Вона тебе скуйовджує, скручує, не можеш їсти, тільки через соломинку. ­Трубочкою п'єш сік, зберігаєшся, бо переклеювати її – ще гірше. Коли закінчується зйомка, знімаєш цю бороду – оце щастя.

Але найщасливішою людиною, баченою того дня, була квіткарка на Житньому ринку. Коли почула, що букет гладіолусів, який вона щойно загорнула, – для Ступки.

– Тільки два? – перепитує квіткарка за рік, виймаючи з води такі самі гладіолуси.

– Так, два, – Таня розплачується і викликає таксі на Байкове.

Для кого квіти були цього разу, ми не казали.

×