Квітень 2014 року, центр Донецька. На вулиці зустрічаю давнього приятеля. Не бачилися з півроку.

Павло виріс у Дебальцевому, працює в Донецьку інженером. Після роботи грає на ударних у місцевому гурті.

Стоїмо біля кав'ярні, розмовляємо про загальне. За кілька сотень метрів – захоплена облдержадміністрація з прапором ДНР. За кілометр – захоплена будівля СБУ. Невдовзі поповзуть чутки, що в її підвалі облаштували катівню. Щодня отримуємо новини про здачу сепаратистам чергового міста в області.

– А ты, – пауза, – на чьей стороне? – уважно дивиться на мене поверх окулярів Павло.

Раніше ми не розмовляли про політику. Тільки про музику, книжки, театр.

– Я на стороне здравого смысла, – так само уважно дивлюся в обличчя приятеля.

– Я – тоже, – тихо каже Павло.

У погляді помічаю іронію. На тому прощаємось.

Київ, літо цього року. Ввечері випадково зустрічаю Павла в метро.

– Давай выпьем пива, – пропонує. – У меня год освобождения из плена.

Сідаємо на лавку в парку, дивимося на воду.

– Наткнулся в Донецке на колорадский патруль, – земляк запалює цигарку. – Достали телефон, нашли переписку с корешем. Мы в шутку обсуждали, сколько сепаров надо доставить в Днепропетровск для решения финансовых проблем. Короче, провел я неделю в подвале как агент правосеков. Надевали на голову мешок и били чем-то тяжелым. Почти не кормили. Когда сообразили, что я – не агент, а просто идиот, то начали требовать деньги за освобождение. Выручил знакомый ватник, директор завода. Я отделался переломами ребра и носа, еще глаз повредили. Лечился потом. Мы переехали в Киев. В Дебальцево квартиры уже нет. У нас был верхний этаж. Теперь там сквозь потолок видно небо, а на полу в комнате – куча обломков.

– А помнишь, как мы встретились в Донецке и ты спросил, на чьей я стороне?

– Да помню, – усміхається. – Давай еще по пиву.

×