Мій земляк-пенсіонер Віталій Станіславович попросив передати в Києві квитки до Херсона для своєї дочки і зятя. Вони прилітали до Борисполя із Брюсселя, де Аня живе сім років. Торік побралася з бельгійцем, тепер вирішила показати батькам свого чоловіка.

Чекаю їх на залізничному вокзалі. Думав побачити поруч з Анею якогось горбоносого Жана Рено, а за дівчиною вайлувато ступав високий і повнуватий негр. Від несподіванки я забув усі заготовлені французькі фрази й ледве вичавив із себе "бонжур".

- Бонжур, бонжур! - привітно закивав афро-бельгієць, енергійно потискуючи мою руку.

Аня розповіла, що Жан-П'єр - метис у другому поколінні, народився в Парижі. Його батько - голландець, був військовим, служив у Конго. Там знайшов собі дружину. Жан-П'єр за фахом інженер-електрик, але під час кризи роботу втратив, тепер працює охоронцем у ресторані. Там молоді й познайомилися. За рік спільного життя придбали автівку і будинок під Брюсселем на виплат.

За рік придбали автівку й будинок на виплат

Вони прилетіли ще в обід, тож устигли побувати на Хрещатику й Майдані. Жан-П'єр був у захваті від побаченого, дивувався, чому в такому гарному місті нема натовпів іноземних туристів.

Я провів молодят до самого вагона. Коли потяг рушив, зателефонував батькові Ані:

- Зустрічайте завтра зятя! - сказав весело.

- А він хоч не дуже чорний? - пригнічено запитав Станіславович.

- Та не дуже. Наполовину.

Мій співрозмовник скрушно зітхнув у слухавку.

- Буду зустрічати. А куди діватися?

Через пару днів його голос був бадьоріший. Зять йому сподобався. Вони встигли вже й за чаркою посидіти.

- А що він п'є? - цікавлюся.

- Та все підряд! Що я, те й він.

Та остаточно Станіславович прийняв зятя, коли зібралися родичі, щоб відзначити приїзд молодят. Жан-П'єр підвівся з-за столу й попросив у батьків Ані благословення на подружнє життя. При цьому одягнув їй на палець обручку.

- Ми, звичайно, благословили, - розповів земляк. - Він був такий радий! Дивлюся: здоровий мужик, а по щоках дві сльозини сповзають. Ну, все, думаю, наша людина!

×