Увесь сер Алекс Ферґюсон вкладається в заключні 3 хвилини фіналу Ліги чемпіонів 1999 року. Тоді його "Манчестер Юнайтед" зробив на стадіоні Барселони неможливе. Відігрався в компенсований час проти неймовірно сильної тієї весни мюнхенської "Баварії" і забив другий м'яч, пославши суперників, які вже намилили шиї отримувати чемпіонські медалі, у несподіваний нокаут.

На відміну від своїх знаменитих колег Ферґюсон ніколи не претендував бути автором новітніх тактичних побудов чи методів тренувань. Працював інакше. Все своє активне життя будував один-єдиний клуб – легендарний "Манчестер Юнайтед". Його команда не робила нічого особливого. Просто її гравці майже завжди випереджали суперників у боротьбі за м'яч.

Футбол насправді проста гра. У ній головне – доставити м'яч до гравця, який завдасть вирішального удару по воротах зі зручної позиції. Вправним тренером є той, хто здатен підібрати для цього найкращих виконавців і поставити перед ними зрозумілі завдання. Коли ж тренер може переконати гравців, що вони можуть усе, – він великий.

За 11 років до згаданого фіналу в Мюнхені проходив заключний матч Євро-88. Збірна СРСР програвала Нідерландам – 0:2. За 20 хвилин до завершення наш тренер Валерій Лобановський замінив Протасова й Гоцманова, які грали в атаці, на "опорника" Пасулька й оборонця Балтачу – щоб не програти з розгромним рахунком. Досі пам'ятаю свій відчай, коли наша команда замість того, аби атакувати у спробах зрівняти рахунок, спокійно доводила гру до "почесної" поразки.

Напевно, я тоді ще не розумів: у цьому полягала мудрість великого Лобановського. Не менш великий Ферґюсон такий мудрий не був. Імовірно, тому він тепер перший у списку найкращих тренерів усіх часів,

а Лобановський – десятий

×