"Ти вже знаєш про Нестайка? Шкода, коли такий день настає", – пише мені колега.

Я розревілася. За останні півтора місяця була на похоронах частіше, ніж за все життя. Минулого тижня втекла з одного цвинтаря, де ховали громадського діяча, загиблого в АТО, на інший: помер кум. І ось знову смерть. Я наче відчула її заздалегідь і подзвонила Нестайкові у п'ятницю – вперше за роки два. Трубку взяла, як завжди, дружина Світлана Пилипівна.

– Як там Всеволод Зиновійович?

– Вам щось треба? – вона завжди сувора до журналістів, щоб дарма не хвилювали.

– Та ні, просто питаю.

– Хворіє він дуже-дуже тяжко.

– А щось пише?

– Ні, зараз – ні. Вибачте, у нас лікар. Дякую, що поцікавилися.

А в суботу його не стало. І я відчула себе сиротою. Анатолій Дімаров і Всеволод Нестайко були моїми моральними опорами. І в це страшне літо пішли обидва.

У другому класі на день народження подруга принесла "Тореадорів із Васюківки". Відтоді знаю, що є на світі друзяки Павлуша Завгородній і Ява Рень, які пройдуть разом усе: загубляться в кукурудзі, боротимуться зі шпигунами і заселять безлюдний острів. Ця книжка затерта до дірок. Останню поставив автор три роки тому. Підписував її, і жирна крапка роздерла сторінку.

На ту зустріч я набивалася довго. Письменник осліп, і дружина не хотіла, щоб його бачили слабким. Але я нагадувала про себе наполегливо, привітала з днем народження – і мене нарешті запросили. Нічого особливого Нестайко не сказав, але я вийшла від нього піднесена.

Та зустріч була однією з найкращих у житті. Тепер навіть не знаю, з ким би хотіла побачитися. Був Маркес, але і його не стало цього року.

Завтра піду на похорон. Більшого для Нестайка зробити не можу. Та й для себе – теж.

×