Працює по три місяці за кордоном

42-річна Надія Панюк із райцентру Городок на Львівщині шість років їздить на заробітки в Польщу. Три місяці працює, три місяці — вдома.

— Раніше була кухарем у львівському ресторані. Робота пекельна, а зарплата — мізерна. Особливо із жахом згадую, коли починався весільний бум. Тоді працювала і вдень, і вночі. Клієнти часто підозрювали, ніби ми на кухні крадемо їхні продукти. Власник теж не сильно нами переймався, — розповідає Надія Панюк. — Розрахувалася, коли подружка, яка вийшла заміж за поляка, покликала в гості. Побачила, що у Варшаві заробітчанам краще живеться. Найважче було залишати сина. Йому на той час 8 років виповнилося. Лишила на батьків.

Із чоловіком 41-річним Володимиром розійшлася. Офіційно подружжя не розлучалося, але разом не живуть.

— Він зі мною їздити в Польщу відмовився. А я не можу заробляти на себе, сина, ще й здорового мужика утримувати. Спочатку у Варшаві влаштувалася в рибний відділ у супермаркеті. Робота була по 12 годин на добу. Подружка дозволила тимчасово в неї пожити, щоб я грошей на оренду не витрачала. За місяць вона знайшла мені пенсіонерку, яку треба було доглядати. Господині зараз 88 років. До пенсії працювала викладачкою, багато читає. Ми з нею розмовляємо, гуляємо, дивимося телевізор. Чергуюся з жінкою з Івано-Франківщини. За роботу щомісяця отримую 500 євро. Це мій чистий прибуток, бо харчуюся та проживаю за рахунок господині.