20-річний Володимир Прокоплюк із Космача Косівського району Івано-Франківської області вивихнув ногу чотири роки тому, коли впав на каміння. До лікарів не звернувся. Із часом перестав ходити, травмована нога стала меншою на 20 см.

Із Володею зустрічаємося на лавці біля обласного госпіталю інвалідів війни та репресованих у Винниках, що поблизу Львова. На початку серпня тут йому поставили штучний протез на кульшовий суглоб правої ноги.

— А чим би мені тоді лікарі помогли? Грошей на операцію не було. Я сирота, — хлопець говорить тихо, шепелявить. Підіймаємося ліфтом на шостий поверх до палати. Він спирається на металеву милицю, тримаючи її поперед себе. На праву ногу не стає. Каже, її видовжили й тепер буде коротшою всього на 2–3 см.

— Нога не боліла зовсім, просто була менша й я не міг не неї встати. Вона не розпростовувалася, була постійно скулена.

У палаті шість ліжок. Вони порожні. Володя жаліється, що  дуже скучно. Із іншої палати позичив у когось радіо, налаштовує на хвилю.

— Треба було собі теж таке купити, — обережно всідається на ліжко. Поруч на тумбі лежить синя Біблія. Це єдина книжка, яку читає хлопець. Унизу на поличці — чорний хліб, відкритий паштет, солоний крекер.

— Чи я їсти хочу? — перепитує. — Ні, мене тут годують. І сестра Марійка раз на тиждень приїжджає. Привозить ковбасу, помідори. Я тепер разом із нею живу, бо тато минулого року помер, а мами не маю ще від народження. Я її навіть не пам"ятаю. Не знаю від чого померла, слаба була. А тата серце боліло. Ліг спати й не проснувся. Він нормальним був, горілки багато не пив. Приїжджав би до мене.

У Прокоплюка є три старші сестри — Марія, Оксана й Галя. Усі заміжні. Найстарша сестра забрала брата до себе. У неї четверо дітей. Сама сидить вдома. Велику родину забезпечує Марійчин чоловік — працює будівельником у Тернополі.

— Я щомісяця маю 360 гривень допомоги. Раніше гроші татові давав, тепер Марійці. Ми з татом дружно жили. Я до школи ходив, він — на будівництво на роботу. Заробляв небагато — гривень 50 в день. Але я собі сам заробляв. Після школи їздив на базар до Коломиї. Продавав гриби, чорницю, ожину — те, що сам назбирав. За день міг дві-три сотки вторгувати.

Це була найскладніша операція у моїй практиці

Збираючи гриби, хлопець й травмував ногу.

— То після дощу було, — згадує, — слизько. Я за грибом поліз і послизнувся. Упав прямо на каменюку. Тоді сильно не боліло. Через пару тижнів ногу почало викривлювати.

Володя закинув школу, перестав ходити на базар. Пересувався на велосипеді, сидячи боком, відштовхуючися здоровою ногою. До закінчення 9-го класу залишалося три місяці.

— Так і не маю атестата. А нашо він мені? — сміється. — Не знаю, ким хочу бути. Буду далі на базар ходити. Там файні гроші заробляють. От мобілку собі купив, беушну, за 250 гривень, — показує старий телефон "Самсунг". — Маю ще гривню на рахунку.

Прокоплюк одного разу зустрівся із французьким фотографом Юрою Білаком. Той приїхав у село на весілля до сусідських гуцулів.

— Вони йому про мене розказали, прийшов фоткати каліку. Мали гарні знімки вийти. Назвався Юрою, говорив ламаною українською. Видно, йому стало мене шкода. Потім ще раз приїжджав, сказав, що домовився за операцію. Десь спонсорів знайшов.

Скільки коштує операція — хлопець не знає.

Лікар-ортопед Андрій Підлісецький, 33 роки, який оперував хлопця, називає суму — 2,5 тис. доларів. За ці гроші купили протез.

— Володі потрібна була лише одна операція — заміна кульшового суглоба на штучний протез, — каже лікар. — Із підтримкою він проходить ще місяць. Далі, маємо надію, піде сам. Він молодець, швидко поправляється. Це була найскладніша операція у моїй практиці, а я зробив близько трьох тисяч подібних операцій. Нас четверо оперувало, протягом трьох годин. Ламали ногу, відрізали кусок кістки, попускали й розтягували м"язи. Оперувати було важко, бо травма дуже давня. Це найзапущеніший вивих, який я будь-коли бачив.

×