У Млинівському райвідділі міліції на Рівненщині чотири місяці живуть вовки. 43-річному оперуповноваженому карного розшуку Володимирові Лук"янчуку тварин подарували друзі-мисливці.
Донька капітана міліції назвала їх Сірком та Бурком. Тварини радісно скавучать, коли бачать господаря. Лук"янчук відчиняє хвіртку вольєра на території райвідділу міліції та випускає їх на прогулянку.
— Вовченятам по вісім місяців, а на вигляд як дорослі пси, — каже Володимир Миколайович. Сірко лащиться та лиже підборіддя, Бурко стрибає поруч.
Йдемо гуляти до парку. Там вовки зариваються у сніг.
— Спершу тримав їх удома. Живу неподалік на другому поверсі, — господар махає рукою вбік. — Зробив лігво з картонної коробки.
Володимир Лук"янчук одружений. Має 7-річну доньку Ірину та сина Сергія, 21 рік. Дружина Марія — вчителька початкових класів місцевої школи.
Лук"янчук розповідає, що вовчицю збила машина. Сліпі вовченята залишилися самі.
— Одного віддали киянину, іншого — в Рівне. А ще двох — мені, — говорить чоловік. — Дружина спершу наказала віднести, звідки взяв.
Цікавлюся, чи багато було клопоту.
— Маша по три рази вночі до них уставала. Поїла теплим молоком, — каже Володимир Миколайович. — Вони ставали на задні лапи, а передніми брали пляшку з соскою. Місяць були сліпі — натикалися на ніжки стільців.
Потім вовчат переселили на балкон. Бо від них запах специфічний.
— Бувало, й вили на повний місяць, і від спеки, — сміється міліціонер. — Дружина мусила хлюпати на них водою, щоб стихли.
Вовченята відчули фосфорну хмару після аварії на Львівщині.
— Хотів тоді їх на прогулянку вивести, а вони впираються! Нервують, скавучать. Жінка забрала з балкона до кімнати, — веде далі Володимир. — Одразу заспокоїлися.
Згодом вовки підросли. Капітан мусив забрати їх до райвідділу. Там збудував вольєр. Нині Сірко та Бурко реагують на голос господаря — підходять, сідають поруч.
— Не було часу серйозно взятися за дресирування, — жалкує Лук"янчук. — У мене постійно оперативні виїзди, відрядження. Момент упустив.
Розповідає, що вовки бояться їздити в автомобілі. Скавучать, у салон не заженеш.
Володимир Лук"янчук хотів використовувати тварин як службових собак. Вовки мають добрий нюх і фізично витривалі. Однак вони не такі дисципліновані, як вівчарки.
— Сірко спокійний. Раніше дивився зі мною телевізор, лежав на дивані, — говорить Володимир. — А Бурко дуже рухливий, любить ігри.
Лук"янчук скаржиться, що вовків важко прогодувати.
— Їдять лише м"ясо, а на хліб і каші навіть не дивляться, — зітхає. — Добре, що допомагає місцевий підприємець — Володимир Чайка. Він має ковбасний цех і щотижня присилає обрізки та кості — 2–3 відра. Із собаками менше мороки.
Сірко та Бурко зловили ворону й розірвали її навпіл. Кожен гризе свою половину.
— Люблять полювати, — киває на своїх вихованців чоловік. — Але людину не зачеплять.
Питаю, чи не хоче віддати вовчат до зоопарку чи продати.
— Ні, шкода. Але пропонували, — зізнається Володимир Лук"янчук. — Якось до нас приїжджав звіринець з Одеси. Хтось розповів одеситам, що маємо вовчат. Наступного дня прийшли до нас. Я відмовив. У відділенні до них уже всі звикли. Вовки добре розпізнають своїх і чужих.
Час від часу Сірко та Бурко піднімають голови й виють.
— Буває, що і вдома їх чую. Дружина за ними дуже сумує, приходить у райвідділ провідати, — каже господар. — Мрію спарувати вовчат із німецькими вівчарками. Хочу вивести собаку-вовка — фізично сильну і слухняну.
2 
35413
Коментарі