79-річний Володимир Грицюк з села Червоне Дубровицького району Рівненської області — єдиний в районі загонич, який полював на вовків із ціпком і торбою. У молоді роки Грицюк зловив з півсотні вовків та чотири десятки лисиць.

— Втрачаю кваліфікацію, бо рідко ходжу на полювання, — каже чоловік. — Колись за голову вовка давали 50 рублів. На ті часи то були гроші. Зараз полюєш лише заради задоволення.

Надворі сонячно. Починаємо розмовляти у дворі. Грицюк, важко дихаючи, запрошує до прохолодної вітальні.

— Мисливських трофеїв не видно. Невже жодної шкури собі не лишили? — питаю.

— Вовчі шкури продав лісівникам, а лисяче та заяче хутро — односельчанам. Моїй старій, — киває на 85-річну дружину Варвару, — вже в хутра нецікаво рядитися.

Грицюк став мисливцем у 25 років. У молодості працював трактористом в Амурській області Росії, захворів на невиліковну хворобу дихальних шляхів і повернувся додому. Йому заборонили працювати.

— Ну, став інвалідом. А як годувати себе, дружину й сина? От і пішов у ліс, — знизує плечима дід Грицюк. — Це був мій єдиний заробіток.

У найбільш вдалі сезони Грицюк відкладав на книжку по 500–600 рублів. Після інфляції втратив все і знову пішов до лісу.

— Отаким ціпком я можу зловити вовченят або молодих вовків, — показує товсту палицю. — Треба ще доброї торби й ножа з собою взяти. Рушниця в лісі заважає, чіпляється за гілки.

Дід Грицюк завжди полював сам. Звір скалив зуби, а він кружляв, звужуючи коло, доки у вовка не паморочилася голова. Потім раптово лупив звіра палицею між очі. Приголомшеного вовка міцно зв"язував і тягнув додому. Вовченят забирав із лігва і складав у лантух або кошик.

— Кусючі вони, але то не страшно. Он кілька років тому покусали мені руку, але не сильно, — дід Грицюк показує шрами на лівому зап"ястку.

— Забуде взяти торбу на полювання, то скине з себе сорочку. Зав"яже вузликом і принесе до хати вісім-десять вовченят. А я просто зо страху вмираю, — хреститься дружина Варвара.

— Із рушниці забивав лише старих, материх вовчиць. Ті на хитрощі не піддаються — деяких по тижню вистежував. За 15 кілометрів від села був скотомогильник. Вовчиці зграями доїдали там мертві туші, — розповідає Грицюк. — Я чекав, коли вони вернуться назад до лігва чи підуть з водопою. Вовки після їжі стають важкі і неповороткі.

Якось Грицюк наткнувся в лісі на трьох вовків.

— Мав при собі лише один патрон. Застрілив одного, інші розбіглися. Але баба моя всі фотографії погубила, а може, й у грубку випадково кинула. Тепер на слово мені не повірите, — шкодує дід.

Із рушницею Володимир Грицюк полював на диких кабанів, зайців та качок. Лисиць підманював на 30 кроків і бив без промаху.

— А як же лисяча хитрість? — зауважую.

— Насправді лисиці дуже тупі. Їх не складно надурити, — сміється Грицюк. — Вони добре бачать і чують, зате погано мислять. До того ж уночі я бачу не гірше за них.

Кілька разів дід Грицюк влаштовував у полі засідки на лисиць. Полював лише місячної ночі — щоб добре бачити місцевість. Як зайшло сонце, вилазив на копицю сіна й чекав до півночі. Голову та плечі присипав сіном, рушницю виставляв нагору.

— Треба лише свиснути мишею, отак! — дід пронизливо свистить крізь два передніх зуби так, що закладає вуха. — Лисиця прибігає не вагаючись. На мить зупиняється, а ти ще раз свисни. Нехай думає, що то миша-польовка. А як підійшла, одразу стріляй! Якщо першого разу не поцілиш — ця лисиця більше ніколи на свист не попадеться.

Дід Грицюк шкодує, що нині в лісах перевелася дичина. Через фермерів та лісорубів звірі йдуть далеко в хащі.

— Раніше кабани без остраху підходили до самої Дубровиці, — згадує Грицюк. — Від нас до райцентру всього шість кілометрів. Ліси були до міста ближче. Тепер кабани топчуться по сільських полях, підривають бульбу і пшеницю. Коли бачать людину, тікають до лісу, — розповідає дід.

Каже, з кабанами мав справу кілька разів.

— Мені просто повезло. Одного разу товариш із Дубровиці заліг у полі і чекав на кабана. А той підібрався до нього ззаду. Чоловік тікав далі, ніж бачив, — регоче дід Грицюк.

Шістнадцять років тому до Дубровиці зайшов лось і наробив переполоху. Побачив в дзеркальній вітрині універмагу власне відображення і подумав, що то якийсь самець. Лось щосили вдарив вітрину і почав трощити манекени. Продавці й перехожі розбіглися. Приїхала міліція. Лося застрелили.

Останні три роки Володимир Грицюк не полює з рушницею. Говорить, з палицею надійніше. Зброю подарував старшому синові Миколі.

— Він не мисливець, не в мене пішов, — хитає головою чоловік. — Раз чи два на рік Микола відлякує пострілами ворон, щоб город не чіпали. Молодший син, донька й онуки полюванням не цікавляться.

×