"Тут більше нічо нема, всі хутори знесли. Тіко я один зостався. Віку доживаю", — махає рукою 61-річний коваль Віталій Демидюк. Його оселя стоїть самотою на землі місцевого господарства "Україна" біля селища Млинів Рівненської області. Селяни називають його дивакуватим, бо не бере грошей за свою роботу.
Демидюк показує на глиняну долівку хати — на ній купа залізяччя. Щоранку розпікає у грубі метал, кує плужки, борони, лемеші, тачки, коси і сокири. Заклепує виріб прадідівським способом — залізним гвіздком.
Електрики в хаті немає. Холодно так, що з вуст іде пара. Чоловік гріється коло груби і за роботою.
— Прийшла весна — з чим людина вийде в поле? До чого дійшло — лемішки коштують 50–70 гривень! Жарти? — каже майстер і піднімає з долівки деталь. — Купити он такого лемеша — 60 гривень, нагострити — 30.
У другій половині хати коваль спить. Тут тепліше на кілька градусів. Кутки оселі запхані клоччям, заліплені картоном. Вікно забите дошками не до кінця — залишився шматок скла завтовшки в чотири пальці. Зранку в нього стукають замовники й будять до роботи. На одній зі стін, утепленій соломою, натягнуте полотнище із кресленням.
— Це план колгоспу. Намалював, щоб не забути, — пояснює Віталій.
У 16 років Демидюк сів за кермо трактора в колгоспі імені XVI з"їзду КПРС. Пригадує, як навесні 1963 року трактор перевернувся. Віталій випав із кабіни, гусениця шарпонула його по голові. Три дні блукав полями, доки прийшов до тями. Віталій не одружився, пропрацював у колгоспі 28 років. Має Знак пошани та зіпсоване здоров"я.
— А що толку, що тепер моїх слідів шукають? — говорить він. — Життя минуло даремне! А від праці в колгоспі тільки гіркі спогади. Ото тіко що кую!
На підлозі стоїть кілька слоїчків з-під сивої в"язкої каші — вчорашнє і позавчорашнє частування коваля, відерце води. Попід грубою — два короткі лежаки. На нижньому, підібгавши ноги, він ночує влітку. Узимку спить на верхньому — одягнений, укривається тонким покривалом.
Майстер нікому не відмовляє. Працює за півлітровий слоїк каші й кусень хліба. Залишає частування котові — на підлозі в іншому кутку кімнати стоїть полив"яна миска для кота.
— Грошей не беру ні з кого! — каже Демидюк. — По ті гроші серед ночі прийдуть! Було й таке. Я сплю з сокирою в руці!
Кілька разів злодії викрадали з хати залізний реманент. Віталій відшкодовував украдене людям зі своєї пенсії.
— Дайте спокійно вмерти, нічо більше не прошу! — зітхає.
8 
35413
Коментарі