"Польські митники мають нас за бидло. Можуть кілька годин на морозі потримати"

 

"Ганю, вертайся додому. То діла ніц нинька не буде. Знов поляци наших на кордоні маринують. Знущаються вже як тіко можуть. Мене чуть не задавили. Ну його з тими заробітками", — каже жінка років 45 своїй ровесниці. Розмовляють біля пішого митного переходу "Шегині" у суботу, 5 березня. Це з українського боку на кордоні з Польщею, у Мостиському районі Львівщини.

Біля будівлі польського митного контролю о 13.05 юрбляться понад сотню людей. Ще 300 чекають за 30 м за високим турнікетом.

— Ми вже тут годину мерзнемо, а вони, уроди, навіть і 10 чоловік не пропустили. Чаюють там, — кричить чоловік із натовпу.

Кілька людей з усієї сили починають тиснутися до турнікета. Ламають його, і весь натовп суне до перепускного пункту. Люди давлять одне одного, кричать, матюкаються. У картатій сумці однієї з жінок тріскає пляшка з горілкою. Рідина тече на асфальт.

Більшість людей у черзі — селяни Мостиського району. Живуть у 50-кілометровій прикордонній смузі. Можуть перетинати українсько-польський кордон без візи, по кілька разів на день. Штампів у закордонних паспортах їм не ставлять.

— Для нас кордон став роботою, — каже місцева Галина, 38 років. — Колись ми цигарки і горілку переносили на польський бік. Ясно, шо більше норми несли. Ховали де тільки можна. Але тепер то не вигідно. Поляки почали більше нас шманати. Знайдуть товар під курткою — конфісковують. Беремо хіба норму — пляшку горілки і дві пачки сигарет. Там продаємо. А назад несемо різний товар від підприємців. Ті приїжджають бусами до польського кордону. Затоварені продуктами — твердим сиром чи газами (шпондер у вакуумних упаковках. — "ГПУ"). Щоб не платити грошей за розтаможку — кажуть нам той товар переносити. То ми беремо по 10–20 кілограмів. Хто має машину — може перевезти шини, холодильники. Польські митники на то закривають очі. Їм вигідно, шо з їхньої країни вивозять товар. Пра, люблять над нами познущатися. Мають нас за бидло. Можуть кілька раз завернути або кілька годин на морозі потримати. Через нашу границю, по закону, можемо переносити тільки по 2 кіло якогось продукту. Але підприємці дають на лапу нашим митникам, і ті тоже нічого не бачать. Навіть не перевіряють, шо несеш.

О 14.05 митники знову пропускають людей. Через двері-вертушки запускають по чотири особи. Знову починається тиснява і крик.

— Моїй сусідці в такій тисняві руку зламали. А мені восени — ребро. Добре, шо митник мене лежачу побачив, то витягнув. Напоїв водою і лікаря викликав, — розповідає жінка у чорній болоньєвій куртці і сірому береті.

Між двома жінками середнього віку зчиняється бійка.

— Ти, собако, вже сьогодні другий раз ідеш. А я — перший. Так ти ше й мене давиш, попід руками в мене хоч пролізти. Зараз я тобі покажу, заразо, — кричить одна і б'є іншу кулаком у плече.

Чути крики: "Кров, у нього кров! Виведіть його звідси".Чоловікові в тисняві розбили ніс. Люди проштовхують його наперед, щоб швидше перетнув кордон.

Митники пропускають людей понад 3 год. Далі знову черга стоїть нерухомо.

Люди не витримують. Кричать "Впустіть нас!". Б'ють руками об стіну. Митники виходять через 40 хв.

О 16.45 до дверей мені лишається близько 3 м.

— Давай, дави з більшим напором, — кричить чоловік іззаду. — Відпихай тих бабів.

Через 40 хв. нарешті перетинаю кордон. Переношу пляшку горілки "Українська з перцем" за 22 грн і дві пачки цигарок "Прима" по 6,5 грн.

На виході з кордону стоять із десяток жінок та чоловіків. Тримають горілку, пиво та цигарки.

— Ти вже свій товар продав? — запитує жителька Шегинь Ольга. На вигляд їй років 40. — Нє? Ну то ставай ото біля нас. Але витягни його, шоб видно було. Такво в руках тримай і вгору підніми. Чекай, доки який поляк підійде. Горілку ціни в 10 злотих (26 грн. — "ГПУ"). Папіроси продаємо за 4–4,5 злотих (10,4–11,7 грн. — "ГПУ"). Добре, шо ти синю "Приму" взяв. Вона найходовіша. Тіко менше нікому не спускай.

— Обертайтеся, поліціянти їдуть! — кричить якийсь чоловік.

Усі починають ховати товар. Обертаються спиною до дороги. За кілька секунд повз них проїжджає сіра машина з мигалками. Один із поліцейських уважно дивиться на людей. Але не зупиняються.

За 20 хв. до мене підходить поляк. Купує товар за 20 злотих — 52 грн.

— О, файно ти продав. Заробив 17 гривень, — каже Ольга. — Тепер підходь до тихво машин, шо скраю стоять. Там тобі товар дадуть і скажуть, шо далі робити.

Майже біля самого кордону стоїть ряд вантажних бусів з українськими номерами.  Водії видають товар людям. За кілограм перенесеного дають 2 гривні.

Підходжу до білого буса. У черзі до нього восьмеро людей.

— Ти шо і скільки братимеш? — питає підприємець.

— Два сири й один шпондер.

— Документ давай.

Бере мій паспорт. Переписує у зошит дані. На клаптику паперу зазначає номер і кількість товару, який я повинен перенести.

— Пакуй давай, — каже мені. — Ти вперше несеш? Ну то дивися, як перейдеш кордон —  зразу побачиш великий напис "Камери схову". Там охраннік стоїть. Якшо шо, він тобі скаже куди йти. Тобі в камеру номер два тре. Там покажеш отой листок, віддаш товар і отримаєш бабки.

Із наплічником та чорним пакетом "босс" підходжу до польського митного переходу. Тут черг нема, митники пропускають людей дуже швидко. Ніхто з них не цікавиться вмістом мого багажу. Українські митники теж його не перевіряють.

За 5 м від митного коридору помічаю напис, про який казав мені водій, і чоловіка з наліпкою на чорному одязі "Охорона".

— Проходь у той двір, — каже. — Там найдеш двері під потрібним тобі номером.

У дворі стоїть цегляна будівля. У ній багато дверей з номерами. Заходжу всередину. Збоку за столом сидить товстий чоловік. Перед ним лежать кілька пачок із грошима. За спиною в ящиках — продукти.

— Кидай сюди, — показує мені порожній ящик. — Давай папір.

Протягую папірець, що дали мені в Польщі. Чоловік перевіряє кількість принесеного. Рахує на калькуляторі.

— Все добре. На отримуй, — протягує 19 грн.

Виходжу на вулицю. Повз охоронця пробігає жінка пенсійного віку.

— Ну шо, скільки ходок сьогодні зробили? — запитує той її.

— Йой, та ото шойно першу. Думала, шо задавлять мене чисто на пропуску. А завтра в онука день народження. Тре яку шоколядку йому купити. То біжу, може, ше хоч раз пройду. А то ніц грошей не маю.

×