За сім років 39-річний львів"янин Олексій Бурнаєв установив 25 годинників різних розмірів і форм на ратушах, замках і церквах України. Мерів, які замовляли у майстра дзиґарі, потім переобирали на другий термін. Так було у Вінниці, Болехові, у Яворові, Тлумачі, Бучачі, Комсомольську та Кіцмані.

— Я — єдиний чоловік, який вішає всюди сам собі рекламу, а йому за це ще й платять, — жартує майстер.

Олексій Бурнаєв працює доцентом на кафедрі механіки Львівського аграрного університету в Дублянах. Годинникарство — його хобі. Вартості своїх виробів називати не хоче. Скаржиться, що бензин дорогий. Їздить на сріблястому "форді" 1985 року випуску.

— Перший годинник відновив у Дублянах на рідному університеті. Довелося все зробити практично з нуля — мав лише циферблат і лист бляхи. Сам усе вмонтовував — маю диплом інструктора з туризму, тому висоти не боюся.

Розповідає, що весь вільний час присвячує хобі. Сім"я до цього ставиться неоднозначно.

— Живе нас у чотирикімнатній квартирі п"ятеро — тесть із тещею, дружина, донька і я. Майстерні не маю. Тому під диваном лежить ціла купа всіляких деталей. Ходжу до знайомих у гараж, на завод до токарів, — каже Олексій.

На відновлення годинника в Дублянах пішло два місяці, а на вдосконалення — два роки.

— Однієї ночі 2001-го програма курантів дала збій, сигнал надходив через кожні три секунди. Тоді дзвін ударив 14 тисяч разів. Жителі не образилися, подумали, що в сусідній церкві дзвонять за застреленим "крутим". Тоді був стрибок напруги в мережі. Куранти за ніч відбили 10-річний ресурс і зовсім не зносилися. Потім ми з 39-річним компаньйоном Миколою Баштевичем, провідним інженером обласного гідрометеоцентру, розбирали механізм.

Вироби Бурнаєва мають внутрішній еталон часу. Похибка становить п"ять секунд на рік.

Годинникар не шукає клієнтів — вони самі його знаходять.

— Другий проект запропонував мер Болехова, випускник нашого університету. Ратуша там розташована на крутому повороті. Казали, що не було ще такої зими, щоби машини не в"їжджали в мерію — шоферам годі впоратися із керуванням. А відколи поставили годинник, аварії припинилися. От і не вір після цього у містику! А ще там були постійні перепади напруги. То ми розробили такі блоки безперебійного живлення, що куранти можуть працювати два-три дні без світла.

А я що — борець за справедливість у Львові?

Бурнаєв виймає з кейса диск із фотографіями годинників. Каже, що краще раз побачити, ніж сто разів почути. Хоча послухати є що: окрім бою, в його годинниках є передзвони.

— Перед кожною годиною луна мелодія на 20 або 40 секунд. Аранжування роблю сам на комп"ютері. Колись ходив до музичної школи у клас скрипки. Музикантом не став, але музичного слуху для годинників вистачає. У кожному місті замовники вибирають музику на свій смак.

Робочий день у Бурнаєва триває 15–17 годин. Один годинник майстер установлює за три місяці. Олексій показує свою візитку. На стандартному аркуші ламінованого паперу зображені фотографії його робіт. Каже, що працює переважно у Західній Україні.

— Годинники встановлювали в тих містах, що мали магдебурзьке право, — пояснює. — На Заході дзиґарі колись були, а в Східній Україні — рідко. Робив нові у Вінниці та Комсомольську.

Циферблат курантів, виготовлений Бурнаєвим, засвічується, коли сонце заходить, і вимикається, як сходить.

— Мрію зробити водяний годинник без циферблата, — продовжує. — Стрілки і цифри розмістити на понтонах. Усередині вони мали би світитися. Якщо ці куранти зробити діаметром 40 метрів, то це буде світовий рекорд, гідний Книги Гіннеса.

Найбільший годинник, який майстер хотів би відновити, розміщений у Львові на церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Бурнаєв каже, що можна встановити куранти іще на семи будинках. Але такої роботи в місті йому ніхто не пропонує.

— 2003-го звертався до влади, до підприємців, священиків, ходив до і Садового, який тоді ще не був мером, — згадує годинникар. — Але відновленням дзиґарів ніхто не зацікавився. А я що — борець за справедливість у Львові? Якщо влада того не хоче, то й мені не треба.

×