За кілька місяців у Чернівцях святкуватимуть 600-річчя першої письмової згадки про місто. На ювілей запросили гостей із різних куточків планети.

— Ми увесь час живемо в очікуванні якогось свята, — каже міський голова Микола Федорук. Думаємо, що прийде ювілей — і всі фасади стануть побілені, дороги — відремонтовані, а люди — увічливими. Та не буде цього! У Чернівцях раю не буде — бо не буває раю на землі. — Ювілей — це нагода зробити якомога більше та залучити до цього громадян. Усього, звісно, не вирішимо, роботи буде вдосталь і після 600-річчя. Ми всі тимчасові — тільки місто вічне.

Встигаєте підготуватися до ювілею?

— Готуємося… Сподіваємося, що уряд виконає постанову Верховної Ради про фінансування. 2006 року з бюджету отримали 50 мільйонів гривень. Торік — ані копійки, уряд Януковича все обіцяв, але далі слів не пішов.

Фінансових ресурсів місту вистачає?

— Скільки працюю міським головою, не було жодного бюджету, який задовольнив би Чернівці. Зрештою, як і будь-яке інше місто в Україні, — мер відкидається на спинку шкіряного крісла. — У стосунках із Києвом ніколи не було комфортно й не може бути. Але треба змінити в державі акцент фінансових ресурсів. Коли територіальним громадам залишатимуть більше коштів, тоді самоврядування буде потужнішим й ефективнішим. Ну, не повинні громадяни звертатися аж до президента, щоби їм поремонтували дах! За останні три-чотири роки бюджет міста виріс у десять разів. Земельні ділянки переходять в оренду лише на конкурсних засадах — а це десятки мільйонів гривень до бюджету.

Про себе Микола Трохимович розповідає неохоче.

— Батьки прості селяни. Дякую їм за те, що виховали мене таким, яким став. Нас було троє братів, я наймолодший. Але про що тут говорити? — затуляє обличчя долонями. — Я ж не зірка естради, приватне життя не афішую. Я така сама людина, як і решта, зі своїми плюсами та мінусами. Люблю кататися на лижах, плавати. Ще як учився у львівському Політеху, ходив на кафедру футболу, півзахисника грав. А зараз тільки цікавлюся футболом… Узагалі, мені це протівоєстєствєнно — розповідати про свій героїчний шлях із дитинства до вершин ратуші. Куди мер ходить, що любить, із ким дружить, яку ялинку вдома ставить… Скажу лише, що мені пощастило зустріти багатьох розумних людей і вчитися в них. Тому більше слухав, аніж говорив. Виділяти когось не хочу, ще ненароком забуду — ображатиметься. Для мене кожна людина цікава, особливо та, котра знається на своїй роботі. Я нічого не боюся. Лише переживаю за те, щоби всі були здорові, а посади й все інше — то таке…

Микола Федорук родом із Волині. У селі Пісочне Ковельського району живе його старший брат Володимир Трохимович, 68 років. Середній брат Євген загинув 1993-го у віці 51 рік.

×