– Я більше так не можу, – реве подруга 30-річна Яна в телефон. – У мене істерика.

Це – третя за місяць. Півроку тому з'їхалася з однолітком Артуром. За ним тягнулася слава ловеласа. Знали одне одного з дитинства. Цього літа разом святкували день народження спільного товариша. Тієї ночі лишилася у квартирі Артура на Оболоні, і більше не роз'їжджалися.

– Жалійся, – кажу, притримуючи двері магазину старенькій. Телефон тримаю плечем.

– Уявляєш, сиджу на роботі, чай п'ю. Тут повідомлення: "Я думала, це ти квіти приніс. Заїдь до мене, як матимеш час. Я в лікарні". Якась курка думає, що може його отак зазивати? Ромео недороблений, – шморгає носом.

– Ти маєш доступ до його повідомлень? – перепитую. Обираю подарунок на перший візит до пари. На полиці з варіантів тільки дві скляні чашки з сердечком і зелений вафельний кухонний рушник.

– Він колись забув вийти. А я й не нагадую, – чую звук підпалювання цигарки. Яна не курила два місяці. – І що ти думаєш? Я їй відповіла. Написала, що обов'язково приїде до лікарні і їй теж квіти привезе. А потім йому подзвонила і сказала, щоб валив у свій шльондроприйомник.

Розумію, що в гості до них я не потраплю. Прошу касира забрати з чека чашки.

У кінотеатрі на фільмі "Секс і нічого особистого" за тиждень чую знайомий сміх. На ряд вище сидить Яна. По праву руку – її Артур.

– Мені так соромно, – розказує після сеансу в туалеті. – Він тоді приїхав і дві години сидів за дверима. Коли зжалилась і впустила, усе пояснив. Дівчина з повідомлення – Свєта. Це подруга його колишньої, яка померла від діабету два роки тому. А квіти вона побачила на могилі. Подумала, що він приніс. Боже, як було соромно. Змусив вийти з його Facebook. Але акаунт у Viber я собі залишила

×