"Валєру поховали в одній ямі з сусідом, якого розірвало в той день" - спогади сім'ї, що вибралась із блокадного Маріуполя

5

Маріуполь став одним з найзруйнованіших міст внаслідок військової агресії Росії проти України. З перших днів війни містяни опинились у блокаді без засобів для виживання. Ворожа авіація нещадно бомбардувала житлові квартали, пошкодивши 90 відсотків забудов. Кількість жертв серед мирного населення оціюнюють близько 20 тисяч осіб.

За час війни з Маріуполя виїхали близько 350 тис. жителів, ще 100 тис. досі залишаються у місті, що на грані екологічної катастрофи. Зараз Маріуполь повністю під контролем російських загарбників.

Gazeta.ua поговорила з Маріанною Казанцевою, що разом із чоловіком, 5- і 10-річними синами вибрались із блокадного Маріуполя і пройшли російський фільтраційний табір.

ПЕРШІ БОМБАРДУВАННЯ

"Я не вірила у війну. Як взагалі можна подумати, що у ХХІ столітті це можливе. Казала, якщо Путін на таке наважиться, значить він зовсім божевільний. Жодних запасів ми не робили і тривожні валізи не збирали. 24 лютого ми проснулися від вибуху. Чоловік зайшов в інтернет і каже: "Війна почалася". У мене просто відібрало мову, коли побачила, що Київ бомбардують. Зрозуміла, що відбувається щось дуже страшне", - розповідає Маріанна.

Сім'я одразу поїхала заправити авто і закупити продукти собі та котам. Маріанна протягом 7 років тримала розплідник із бенгальськими котами.

"Ми готувались, щоб пережити кілька місяців. Зняла усі гроші з карточки. Поїхала скуповувати корм для кошенят. Була готова і до виїзду, і до тривалої блокади, але не до того, що нас розбомблять у перші дні", - каже Маріанна.

Родина підготувала підвал – винесла зайві речі, накидали туди матраців і спустили їжу.

"Перед війною чоловік захворів на ковід, у нього температура була 40, не могла збити. Він задихався в підвалі. Тому ми всі спали на підлозі за диваном. Зібрали тривожний рюкзак на всю сім'ю. І ще один із документами, грошима і скачаними фотографіями за все життя. Сини були у великому стресі. Перші три дні взагалі не розмовляли. Коли місто почали бомбардували, то ми усі спускались у підвал. Тваринам важко було, вони кричали. А як випускала їх, то страшенно бились. Вирішили їх залишати у будинку. Заклали у кімнаті віконце мінватою і перенесли котів туди", - каже Маріанна.

Зібрала усі необхідні речі для котів на випадок, якщо доведеться виїжджати. За порадою ветеринара підготувала седативні таблетки для тварин, щоб ті спали в дорозі і легше її перенесли.

"У всіх маріупольських чатах писали, що з міста не випускають. Потім ми вже зрозуміли, що це певно якісь боти. Таке враження, що це було спеціально, щоб люди не виїхали".

 

ПАЛАЮЧИЙ БУДИНОК

"2 березня став найжахливішим днем у моєму житті. У нас було ще світло, газ, вода, але по нашій вулиці вже проїхався танк. Після обіду почали сильно бомбардувати місто. Постійно свистіло, дім трясся, ракети падали зовсім близько. Потім було трохи затишшя. Я вийшла на терасу і почула, що літаки десь над морем, а тоді сильний свист. Я забігаю в будинок і кричу чоловіку, щоб з дітьми ховався в підвал. За 5-10 секунд від першого свисту йде другий. Я не встигаю спуститись. Йде величезний вибух. Все посипалось - усі вікна, двері, стіни. Я впала у підвал вниз головою, сильно вдарилася лобом".

Будинок загорівся від прямого влучання снаряду.

"Я вибігла з підвалу і побачила, що будинок весь горить. Стеля обвалилась, у стіні - діра, вікон, дверей нема, все на трісочки розсипалось. Вогонь такий був, його наче розлили. Вогнегасник за хвилину закінчився, я нічого не могла зробити".

Маріанна з чоловіком почали носити відрами воду, аби погасити дім.

"Завали були майже по груди, поки несли воду, половина виливалась. Весь цей час був обстріл, все летіло кругом, бахкало. Усю вулицю покривало. Жодної хвилини не було тиші. Зрозуміли, що не зможемо потушити дім, тому стала шукати котів, щоб врятувати.

Із 23 дорослих котів знайшла тільки 8. Із 16 котенят - жодного.

"Коти обгорілі були, без шерсті, смерділи вже м'ясом. Одну кицю знайшла цілою і посадила у переноску, але та від стресу вибила дверцята і втекла. Чоловік стукав сусідам, думали, що може нас впустять. Але нам ніхто не відкрив. Тоді я схопила клітку з собакою й боса заскочила у машину. Їхали без фар, бо була комендантська година. Ми розуміли, що нас можуть розстріляти. Повсюди були обірвані електропроводи, темно, ми машиною врізались у дерево", - каже.

Родина добралась до батьків чоловіка Маріанни. Ті жили неподалік у приватному секторі на провулку Косаткіна.

"Намагалися відпоїти котів. Але не було смислу – привезла вже частину трупів. Вижила лише одна кішка Нола. Її викинуло вибуховою хвилею, була в поганому стані. Мала багато дрібних опіків. Був зламаний хвіст у двох місцях і сильно кашляла. Очі були кров'яні, з носа і рота йшла кров. Це диво, що вижила", - говорить Маріанна.

Кішка і собака стали глухуваті через вибух. Тварини потребували лікування.

"Бенгали для мене були усім моїм життям, весь час їм присвячувала. З чоловіком за котами доглядала, діти – їх розважали. Чотири роки виводили спеціальну форму мордочки, потрібний окрас. Так сталося, що першу бенгальську кішку дала війна, а всіх решту – забрала. 2014 року купили першу кицю у переселенців із Донецька, які жили у наметах на березі моря. За рік я придбала родовиту кішку і стала розводити бенгалів. Як згорів будинок з тваринами, то виставила пост соцмережі, що розплідника більше нема. Деякі підписниці з Росії писали, це все неправда - коти і дім цілі, а я користуюсь цією всією ситуацією. Але були й такі, що розуміли все".

 

СМЕРТЬ ХОДИЛА ПО П'ЯТАХ

"Наступного дня ми повернулись глянути на свій будинок. До нас вийшли сусіди, почали плакати, бо думали, що ми усі згоріли. Від дому лишилася тільки частина каркасу, решта - попіл. Всі наші дорогі велосипеди, комп'ютери - все поплавилось. Одягу не знайшли, якісь залишки речей валялись по городі. На терасі була коробка із обгорілими грошима і золотом. Там були всі наші збереження, які зняла з картки 24 лютого. Банкноти настільки пошкоджені, що мені їх не міняють. Коли все горіло, то я навіть забула про нашого собаку німецького ягдтер'єра. Він вижив, ми забрали його до свекрів", - додає.

У батьків чоловіка опалення не було. Тому на газі нагрівали цеглини, щоб хоч якось обігріти будинок.

"У батьків було холодно, тому ми пішли до кумів. У них було пічне опалення, тому можна було зігрітись. Дітям дали перевдягнутись у чистий одяг. Бо коли нас бомбардували, то молодший син впісявся. Хоча раніше з ним такого не траплялось. Син відмовився йти без діда і баби, тому їх забрали з собою. А ягдтер'єра залишили в будинку. О 4 годині ночі ми підірвались від того, що трясеться дім. За годину вийшли на вулицю і побачили, що батьківський будинок зруйнований. Міна прилетіла - дім не горів, він просто склався. Собаку ми так і не знайшли. Наші машини, що були біля дому - побилися. Якби син не наполіг, щоб баба і дід пішли з нами, ми б лишилися без них. Смерть просто ходила за нами по п'ятах. 2 березня наш будинок розбомбили, а 3 - свекрів ", - говорить Маріанна.

Залишились жити у кумів. У малому підвалі було 13 людей. Запасу харчів було обмаль, бо вони не готувались до війни.

"8 березня я пішла шукати їжу для кота. Прийшла у ветклініку, а там діра у стіні. Я зайшла через неї й порилася в хламі. Вже все винесли до мене. Знайшла тільки два тюбики ліків від опіків. Потім на Сонячному ринку мені бабусі з-під прилавка віддали з три кілограми корму для Ноли".

За тиждень сім'я перебралась до батьків Маріанни.

 

СПІЛЬНА МОГИЛА

"Батьки трохи запаслись водою, але коли та стала закінчуватись, ми ходили у сусідню стоматологію й зливали воду з чайників. Бо з труб уже люди до нас спустили. Збирали дощову воду. Готували їжу на вогнищі. Вигребли залишки всього з морозилки, злиплі пельмені, м'ясо. Навіть таке, що із запашком було - все одно мили і їли. У нас було холодно – 7 – 10 градусів, ми всі хворіли. Я досі кашляю. Лікарі сказали, що це наслідки отруєння вуглекислим газом. Перші дні кашляла з кров'ю", - каже.

Залишались ночувати у підвалі. З мінеральної вати зробили "матраци".

"У мами теж була кішка з котенятами. Її залишали у квартирі. Чоловік сестри, щоб не ходити кілька разів на день їх годувати, залишався там ночувати. Давав котам вечеряти і снідати, а зранку йшов до нас".

17 березня зранку пролунали два гучні вибухи.

"Було пряме попадання у мамину квартиру. Я взяла простирадла, щоб зробити перев'язки, але вони не знадобилися. Ми заходимо, а там Валєра лежить - пів голови взагалі нема. Крові небагато, просто якась рожева речовина кругом. І та кішка сидить на ньому і їсть його. Той жах я ніколи не забуду - як моя сестра кричала. Як я прибирала навалені на Валєру речі. До цього я кожного дня плакала, істерила за своїми котами, не могла себе в руки взяти. А після 17 березня мене розтормошило - зрозуміла, що можна було не лише котів втратити, а й дітей і самій лишитись без рук чи ніг. Я не знаю яким дивом нас не покалічило тоді.

17 березня активно обстрілювали Маріуполь, через це сім'я не змогла поховати родича.

"Нам уже було страшно виходити на вулицю. Бо зранку загинув Валєра, а в обід наш сусід Женя. Він на вулиці мамі грів чай. Як почали бомбардувати, то метр не добіг до дверей. Біля під'їзду у нього влучив осколок ракети. На місці грудної клітки була діра діаметром 30 сантиметрів".

19 березня люди почали масово виїжджати з Маріуполя.

"Наш дім став порожній. Вийшли з під'їзду і побачили російські танки з буквою "Z", а за ними піхота - чеченці. Відчувала вже дуже близьку смерть, якщо зараз не поїдемо, то потім буде пізно. Один ДНРщик підійшов до мене, сунув український "Кіт-кат" і сказав, змивайтесь звідси, бо зараз будемо зачищувати дім. Ми вирішили їхати. Тіло Валєри (чоловіка сестри, що загинув 17 березня - Gazeta.ua) знесли і залишили під простирадлами біля дому. Поховати не змогли, бо замерзла земля була, а ми не мали лопат. Його закопала сусідка – мама Жені, який загинув у той день. В одну могилу поклали", - додає Маріанна.

Виїхати родина змогла лише у напрямку Новоазовська, що з 2014 року під контролем так званого ДНР.

"Проїждали окраїну міста і побачила, що горить дім, в якому наша квартира. Просто офігіла. Так попасти, щоб все розбомбили - і наш дім, і будинок свекрів, і мамину квартиру, а тоді ще й мою. Це просто якийсь жах.

ТИЖДЕНЬ У ЧЕРЗІ НА ФІЛЬТРАЦІЮ

"Ми їхали і повсюди росіяни стояли. У нас машина була з розбитим лобовим склом, то переживали, що не побачать хто там, подумають, що військові і почнуть стріляти. Чоловік відкрив вікно і підняв руки, щоб розуміли, що ми без зброї. Нас запитали чи маємо що їсти. Я мовчала. Він мені дав сухпайок і пляшку води. Допитувались за дітей, бо не мали їхніх документів - ті згоріли. Вимагали показати спільні фото. Машину практично не перевіряли, бо в нас не було речей. А от в сестри все переривали".

Родині довелося стати у чергу на фільтрацію у селі Безіменне.

"Ми сім днів жили в машині, щоб не пропустити свою чергу. Було дуже холодно. Тільки прогріємо машину, а тепле повітря через дірки в лобовому склі виходить. Холодрига була нереальна. Діти з моїми батьками пішли жити в школу. Там був страх. Там таке скупчення людей - і лежачі інваліди, і дворові собаки. Всі на підлозі, ті матраци валяються. Гори якихось ганчірок. Типу хтось секонд хенд притаскав - самому шкода викинути, а от ви носіть. А люди й таке брали, бо голі вибігали з дому, як я", - каже Маріанна.

Їсти ходили на польову кухню. У черзі доводилось стояти по три години.

"Цю собачу кашу неможливо було їсти. Взагалі та Донська служба порятунку – то був жах. Туалети бруднющі, людям спати нема де, вони живуть в машинах, голодні, ліки нереально отримати. Нам постійно говорили: "Что вы ноете? Нас 8 лет бомбили". У них було таке ставлення до нас, наче ми такі ніженки, що зразу всі до них прибігли. Але знаходились добрі люди, там бабця з дідом один раз нам принесли пиріжки. І ще одна жінка годувала супом безкоштовно".

Під час фільтрації у родини взяли відбитки пальців та сфотографували всіх. Питали про ставлення до Зеленського і влади.

"Я відповідала нейтрально. Розуміла, що будуть погані наслідки, якщо скажу щось позитивне. Питали, чи є у мене знайомі серед військових, СБУ, поліції. Чи служила в армії. Чи хотіли у мене купити кошенят зі знижкою бійці Азова. Ці питання до маразму доходили. Обшниряли весь телефон. Фото передивились і розуміли, що я кошатниця та відпустили".

Далі родина поїхала в Новоазовськ, щоб відновити свідоцтва про народження дітей. Проте у поліції документів не дали.

"Ми змушені були залишитись. Жили у школі. Один чоловік побачив, що щодня приходимо до його безкоштовного вайфаю і запросив нас до себе помитися. Ми покупались перший раз за півтора місяця. Змінили одяг на той, що я знайшла в секонд-хенді Новоазовська".

Вирішили їхати до Запоріжжя 17 квітня, коли знайшли на машині записку від місцевих, що ті хочуть викупити авто.

"По всьому місту були машини із битим склом і намальованими буквами "Z". Не складно здогадатись, що ці машини забирали у маріупольців. У наших сусідів на блокпосту ДНР "віджали" 1,5 тисячі доларів. Повний бардак. Для цих бандитів закони не писані. Тільки й стверджують "Нас бомбили 8 лет". Там пропаганда. У всіх школах портрет Пушиліна висить і гімн, прапори їхні. Просто параноя повна. Вони інші, ніж ми".

42 БЛОКПОСТИ ДНР

"За всю дорогу до Запоріжжя ми проїхали 42 пости ДНР. І всюди нас шманали. У Пологах ми потрапили під обстріл. Снаряди лягали поряд з трасою, тому нас не зачепило, але свистіло капітально. А на першому блокпосту в Токмаку побачила український прапор і напис "Молимося за Україну" і просто почала ридати. Наш військовий як почув, що ми з Маріуполя, то сказав: "Не переживайте - відвоюємо, відбудуємо!"

У Запоріжжі родина зупинилась у колишньої клієнтки Маріанни, яка тепер продовжуватиме рід розплідника. Зробили документи дітям. Далі перебрались у Тернопіль - підписниця Маріани надала їм безкоштовно квартиру.

"Ми ніколи вживу не бачилися з Лідою (підписницею з Тернополя - Gazeta.ua). Зараз вона вже член нашої сім'ї. Оформились як переселенці, зробили закордонні паспорти. Допомогла ще одна підписниця, яка три роки спостерігала за моєю сторінкою в Instagram. Перетнулися у Тернополі, щоб просто поспілкуватись. А вона дістає тисячу доларів, дає мені і каже: "Хочеш - купи кота, а хочеш потрать на себе". І я купила кота", - говорить Маріанна.

Далі родина виїхала у Німеччину. Там знайти безкоштовний будинок. Допомогла ще одна підписниця.

"Ця війна дуже нерви потріпала. У мене досі руки трусяться - щось беру і все ходором ходить. Поведінка молодшого сина дуже змінилась. Просто неконтрольований став. Хоча до цього був золотою дитиною. Дуже боляче за усіх людей і тварин, які загинули. Дивлюсь на тих діток, що без рук чи ніг - це жах якийсь. У ХХІ столітті таку війну влаштувати і не зрозуміло заради чого. Від кого вони нас звільняли? Росії що заздрісно було? Україна стала добре жити і вони не хотіли цього показати всьому світу", - говорить Маріанна.

"Зла на себе, що втратила пильність. Була настільки впевнена, що не дадуть росіянам зайти в Маріуполь. Не розумію, чому нам зразу не дозволили евакуюватись. Шкодую, що не вивезла котів. Що не наполягла, щоб чоловік сестри у ту ніч лишався в підвалі. Він тоді захворів і був з температурою. Вагався - йти ночувати в квартиру чи з нами лишитись. Якби я зайвий раз сказала не йти, може, був би живий", - говорить.

Після перемоги Маріанна хоче повернутись з сім'єю у Маріуполь.

"Хочу відбудувати будинок. Але це тільки якщо там буде Україна. Якщо буде ДНР чи ще якесь чортзна-що, то туди не поїду. В українському Маріуполі у розпліднику триматиму стільки тварин, скільки переносок поміститься в машину. Не більше. До речі, нещодавно виявилося, що наша Нола чекає кошенят – значить розплідник житиме", - додає Маріанна.

×