В Україні досі трапляються проблеми із ксенофобією, терпимістю та толерантним ставленням до вихідців з інших країн. Українці часто мислять стереотипами і безпричинно навішують штампи, розповідає Дарія Карякіна, голова правління Міжнародної громадської організації "Інтернаціональний союз". З нею говоримо про проблеми національних меншин, інтеграцію іноземців в українське суспільство та створення Дому національностей.

Скільки нацменшин проживає на території України? Кого найбільше?
Дані є різні. Цифри коливаються від 134 до 138 народностей. Найбільшою діаспорою є російська. Також численні - болгарська, білоруська, угорська та кримські татари. Але останніх слід вважати корінним народом на території України. Також у нас великі поселення румун. Великим осередком представлені гагаузи. Це - найбільші діаспори, чисельність яких перевищує декілька десятків тисяч людей, а деколи і сотень тисяч представників.

Багато представників інших національностей прибувають до України з навчальними візитами, а потім лишаються. Формують тут свої інтернаціональні родини. Деякі етнічні спільноти, навпаки, вимушено виїжджають. Знаходять притулок поза межами нашої держави.

Чи є діаспори, які живуть окремими общинами, не хочуть асимілюватись?
Насправді більшість усіх діаспор суттєво асимілювались в Україні. Вони є громадянами України просто з іншим корінням. Узагалі всі намагаються максимально інтегруватись, але зберегти своє коріння. За рахунок, скажімо, підтримки своєї культури, мови, традицій.

Гагаузи дуже ревно ставляться до збереження своєї національної спадщини. В університеті Тараса Шевченка зараз започаткований курс на вивчення гагаузької мови. Тобто це вже - серйозний освітній рівень. Так не втрачатиметься для багатьох рідна мова. А ті студенти, які мають бажання дізнатись її ази, мають можливість робити це з професійними викладачами.

Якщо говорити про кримських татар чи болгар - вони теж намагаються постійно випускати свої підручники. Щоб молоде покоління могло проходити шкільну програму на мові предків.

Кожна діаспора захищає свої права, передусім, на таких площинах: освіта, мова, культура. Практично всі мають власні колективи для підтримки народної пісні, танців тощо. Також намагаються підтримувати свої ремесла. Наприклад, так роблять білоруси із соломоплетінням.

 

Останній з прикладів того, які права почали відстоювати нацменшини - це право мати своїх представників у Верховній Раді. Подібні приклади квот у парламенті за національним походженням є в десятках країн світу, таких як Бельгія, Іран, Франція, Італія, Індія, Фінляндія, Пакистан.

Це наразі лише пропозиція. Вона "висить" на сайті президента. Наші колеги з Асамблеї національностей прописали цей проект. Згідно з ним, можуть бути передбачені квоти під час виборів до ВР для людей з різним етнічним походженням. Хотіли б мати до 15 представників для найбільших громад. Тобто найчисельніших діаспор України. Аби вони теж мали своїх представників. Адже часто під час прийняття різноманітних законопроектів не враховуються чи навіть порушуються права нацменшин.

Наприклад?
Діаспори постійно звертаються з такою проблемою: у регіонах їхнього проживання вони не завжди мають можливість отримувати інформацію на рідною мовою. Деякі діаспори мають власні газети, передачі. Але такі приклади можна на пальцях перерахувати. А всі інші хотіли б хоча б раз на тиждень переглядати новини мовою свого спілкування. І такі проблеми, коли прописуються базові законопроекти, не враховуються.

В Україні взагалі етнічна політика знівельована. А представники нацменшин могли б долучитися до процесу і законотворення, і заодно захисту своїх прав і інтересів. Якби налагодився взаємозв'язок між людьми, які люблять Україну, незалежно від походження, - від цього держава тільки б виграла. Зменшилися б протиріччя та поступово стиралися б бар'єри.

Які ще проблемні питання щодо нацменшин на державному рівні потребують вирішення?
Перше - це дискримінація. Друге - відсутність в Україні на державному рівні організації, яка б могла задовольняти всі потреби нацменшин. На сьогодні скасована посада Урядового уповноваженого з питань національної політики. Питання етносів на державному рівні вирішується декількома співробітниками міністерства культури. Вони утворюють Департамент у справах релігій та національностей. І, чесно кажучи, на таку кількість етнічних груп, які живуть на різних територіях різних областей, це - ганебна ситуація. Так, люди працюють дуже активно. Вони дійсно намагаються допомогти, але ви ж усвідомлюєте співвідношення: декілька людей на 130 меншин.

Зараз є Комітет з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Депутати проводять заходи з ОБСЄ, іншими міжнародними організаціями. Утім, ці всі події мають більше дискусійний характер, ніж виконавчий. Тобто, питання обговорюються, але не дуже імплементуються в життя.

Які раніше були функції Урядового уповноваженого і якими вони повинні бути в ідеалі? Наскільки критична для України відсутність такої посади?
У його повноваження входили законодавчі ініціативи. Також він постійно контактував з головами діаспор, громадськими радами, що були утворені при міністерствах освіти й культури. Такі громадські ради під час своїх зустрічей обговорювали нагальні питання, а рекомендації щодо вирішення тих чи інших проблем передавали Урядовому уповноваженому. А він уже доносив їх до відома глави держави, Верховної Ради.

Зараз вносити ці пропозиції стало набагато важче, бо втратився ланцюжок між керманичами нашої держави і представниками нацменшин. Тому пропозиції надсилаються до міністерства культури і дуже довго чекають на відповідь.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Популяризувати потрібно не лише Африку в Україні, але й Україну в Африці - експерт

Нещодавно була зустріч з Комісаром у справах національних меншин. Там були присутні представники ОБСЄ, комітет ВР з питань нацменшин, представники 50 найбільших діаспор в Україні. Останні висловлювали свої побоювання щодо проблем, які виникнуть через децентралізацію влади. Також піднімалось питання, що немає платформи, де діаспори можуть озвучити свої проблеми. Наприклад, одне з найгостріших сьогодні - ромське питання.

Про які саме проблеми ромів ідеться?
В Україні дуже багато циганських організацій. Вони не можуть знайти спільні рішення щодо проблемних питань: мови, житла, освіти, дискримінації.

У болгар, наприклад, є три великі організації. Вони всі мають практично однакові цілі. Організації виникали або за територіальним принципом, або мали всеукраїнський характер. Але вони всі працюють в одному напрямку. У ромів - навпаки. Кожна організація має власну думку на вирішення якоїсь проблеми і не хоче поступатись іншій.

Як приклад, нещодавно одна з ромських організацій заявила: фонд "Відродження" використовує проблему циган у власних цілях. Тоді як інші організації активно співпрацюють з цим фондом і реалізують власні проекти. Детальних мотивацій і причин розбіжностей не знаю, але проблема дійсно важлива. Адже конфлікти між їхніми організаціями гальмують роботу інших діаспор.

При Міністерстві культури буде створюватись структура - на кшталт Ради національностей. Ще немає остаточної назви цієї організації. У планах Міністерства культури: ця структура повинна об'єднати в один контролюючий орган представників усіх діаспор. Зараз вирішується питання, яким чином в організації вони будуть представлені. Але вирішено остаточно: від кожної діаспори буде один представник. Так от, для ромів - це великий камінь спотикання. Адже вони в принципі не зійдуться на одному кандидаті. І ця проблема зараз гальмує всю роботу зі створення цієї Ради національностей.

 

Можете більш детальніше розказати про цю організацію для об'єднання всіх діаспор?
Декілька років тому був такий орган - Рада міжнаціональної злагоди. Туди входили різні громадські та діаспорські організації, заступники міністрів, віце-прем'єр. Зараз Міністерство культури хоче відновити та вдосконалити схожу організацію.

Робота плануватиметься таким чином: усі разом писатимуть законопроекти, контролюватимуть, аби враховувались права нацменшин при написанні нових законів. Рада проводитиме круглі столи, зустрічі з діаспорами, ініціюватиме дослідження, стежитиме за суспільними процесами. За оптимістичними прогнозами - до кінця року цей орган уже працюватиме. Тому що зацікавленість у ньому двостороння. І діаспор, і міністерства культури.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли вперше побачив сніг, хотів стрибати і звертати гори - студент-іноземець про життя в Україні

Першим завданням Ради національностей буде допомога у створенні Дому національностей. Навіщо він потрібен? По-перше, затвердити в Україні статус багатонаціональної держави. По-друге, надати місце для роботи громадським організаціям. Аби вони, елементарно, могли зустрічатися та обговорювати актуальні проблеми. По-третє, створити платформу для якісного поширення та організації культурних заходів національних меншин. Бо зараз це все робиться на рівні ентузіастів. Немає матеріально-технічної бази, зручної локації. Питання щодо Дому національностей діаспори піднімають уже декілька років. І постійно воно не на часі, хоча насправді - одне з першочергових. Адже, коли в державі живе стільки народів і вони не мають навіть свого притулку, то це виглядає дивно.

Чим Україна може бути привабливою для іноземців?
Вихідці з Гвінеї, Нігерії, інших африканських країн кажуть: в Україні вищий рівень зарплати, ніж на африканському континенті. За умови хорошого рівня іноземної мови, англійської чи французької, у нашій країні можна знайти високооплачувану роботу. Крім того, навчання в Україні дає можливості стажуватися чи працювати в Європі та інших багатших країнах.

Хоча нині переїзд в Україну - дуже індивідуальна справа іммігранта. Тобто в нас немає такої тенденції, як, наприклад, у Силіконовій долині в США - куди їдуть саме програмісти, чи в Польщі - де часто на постійну основу емігрують українці з картою поляка.

З якими складнощами зіштовхуються іноземці в Україні? Чому не хочуть тут лишатися?
Найголовніша наша проблема - толерантність і терпимість. Дуже складно тим людям, які створюють інтернаціональні сім'ї. Є дуже багато проблем на ґрунті расової ненависті. Неприязнь за кольором шкіри. На жаль, діти з темнішим кольором шкіри дуже часто потрапляють у неприємні ситуації.

Нещодавно була жахлива історія. Одна з представниць Африканської ради, українка за походженням, вийшла заміж за темношкірого чоловіка. Народила трьох дітей. Якось один з її синів їхав у метрополітені. До нього підійшов дорослий чоловік напідпитку і почав ображати. Люди у вагоні на цю ситуацію не відреагували ніяк. Дитина розгубилась, вийшла на наступній станції. Але той чоловік вийшов за ним. Разом із п'яницею вийшло ще декілька його знайомих. Дитину почали бити. І люди за нього не заступилися. Звичайно, ми не можемо говорити, що всі люди безсердечні. Але, якщо такі ситуації досі виникають, а українці ніяк не реагують, то це - наш сором.

Є проблеми в людей, які мають різні розрізи очей, у людей кавказького походження. Є проблеми у вихідців з Середньої Азії. Члени чеченської діаспори скаржаться: їх постійно ображають через події на Сході України. Ми знаємо, що окремі чеченці допомагають країні-агресору. І через ці події негативне враження поширюється на весь етнос. Дуже важко довести якісь протилежні речі.

Українці мають одну велику проблему: ми все підминаємо під один штамп. Це дуже неправильне стереотипне мислення. Його треба розвінчувати. Адже будь-який народ потрібно спочатку зрозуміти, дізнатись його історичні витоки, навчитись поважати, а тоді вже критикувати.

 

У продовження питання про інтеграцію. Наскільки саме дітям складно адаптуватись до нового суспільства?
Для дітей проблемними є питання релігійного характеру. У багатьох арабських країнах дівчата замолоду покривають хусткою своє волосся, голову. І тут для них виникає дискомфорт, бо не всі діти це розуміють. У нас це не поширено. Тому дитина з хусткою стає білою вороною в школі.

Я не чула про негатив від учителів чи вихователів у садках. Скоріше, він іде від дітей та суспільства, яке не готове сприймати інтеграцію. Немає взаємопроникнення культур.
Тут варто наголосити: більшість діти-іноземців спілкуються українською. Для них вивчення мови не є проблемою. Основою, базою є їхня рідна мова. Але українську вони знають. Інколи навіть краще за батьків: адже нею спілкуються, навчаються, читають.

Кому легше адаптуватись в Україні: чоловікам чи жінкам?
Це питання більш психологічного характеру. Адже це - пристосування до нових умов, нового середовища. Не думаю, що за гендерним принципом тут може бути суттєва різниця. Багато жінок іноземного походження за домогосподарством і доглядом за дітьми знаходять іще час на всілякі громадські активності. Звичайно, у нас ще не всі можуть реагувати нормально на зовнішній вигляд. Дехто, може, підсвідомо боїться жінки з хусткою на голові чи темнішого кольору шкіри. У сфері працевлаштування, наприклад, роботодавець не знає, як людина зможе проявити себе на роботі, як її мотивувати чи покарати за невиконане завдання. Це, скоріше, стереотипний бар'єр.

Усе залежить від того, чи хоче людина інтегруватись. Якщо жінка хоче спілкуватись, виходити в люди, відвідувати культурні заходи, то вона це робитиме. Аналогічно і з чоловіками. У будь-якому разі я переконана, що більшість людей розуміє: якщо ти змінюєш свою домівку, то маєш пристосуватись до нового суспільства.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Працевлаштувати іноземця коштуватиме роботодавцю майже 6 тисяч гривень

Чи є національності, які краще чи гірше інтегруються в українське суспільство?
Чесно кажучи, в нас немає таких поселень, які живуть дуже відокремлено. Це важко зробити навіть з точки зору обслуговування свого поселення, забезпечення елементарними речами. "Гетто" в чистому вигляді немає в Україні. Білоруси інтегровані, чудово інтегровані азербайджанці, киргизи, корейці. Немає когось конкретного, хто б дуже виділявся.

А що впливає на їхню інтеграцію?
Насамперед, об'єднання в спільноти. Часто держави, з яких до нас приїжджають іноземці, створюють спеціальні організації для підтримки своїх громадян за кордоном. Для поляків існує Польський дім. Це - великий культурний інститут, який фінансується за рахунок уряду Польщі. Польський дім дає змогу не тільки об'єднувати на території України поляків, а й поширювати для українців польську літературу, фольклор. Хіба ж не прояв інтеграції, коли щомісяця в усіх куточках нашої держави поляки організовують різноманітні заходи? Від літературних читань до цікавих програм обміну. Тобто сама Польща формує позитивне ставлення до поляків.

У корейців постійно виходить їхній журнал. Вони мають власний культурний центр. Там часто демонструють свої традиційні танці й виставки одягу. Проводять музичні вечори. Запрошують всесвітньо відомих корейців в Україну на концерти. Таким чином, інтеграція відбувається через культурну площину.

Є національності, які організовують різноманітні проекти без підтримки держави. У країн Середньої Азії немає подібних організацій чи центрів в Україні. Але вони групуються і проводять спільні заходи. Нещодавно організовували свято зустрічі весни - Новруз. Для чого? Для того, щоб українці знали, як зустрічають весну в інших країнах, які є традиції, які обряди, як накривають столи, як одягаються люди, які є символи. Не в усіх людей є можливість подорожувати і дізнаватись про інші народи, а таким чином люди самі розказують про свою країну. І це зближує як іноземців в Україні, так і українців з вихідцями з інших держав.

×