Після другого Майдану ми граємо за правилами європейської цивілізації - Богдан Батрух

24

Це був проект соціально-політичний. Була потреба впливати на течію історії. Зміни, які відбувалися в Східній Європі в той час, припали на час мого життя, коли почувався на піку своїх сил. Хотілося міняти речі, і при цьому були інтелектуальні і фінансові можливості це робити. Це був великий кайф.

Ми хотіли робити зміни в умах людей, які були при владі і щось вирішували. Це була пряма наша задача — впливати на світопогляд тих людей. Щоб змінити світ, треба або самому взяти зброю, або вплинути на головнокомандувача і змінити його світогляд. Всі ті люди, котрі тоді керували державою - були дуже інтелігентні люди з великим життєвим досвідом. Їм бракувало одного — знання, що їх чекає по той бік змін. Радянський Союз розпадається, твориться щось нове, а як це нове виглядає, вони не знали. Значить, їм треба було показати це нове в його найкращих проявах. Щоб вони знали, в якому напрямі йти. Бо не штука розвалити щось. Проблема була зорієнтуватися, куди йти далі. Кучма написав книжку "Україна - не Росія". Ну не Росія. А що? Ми тоді знали, чим ми не є, але ще не вибрали, чим хочемо бути.

Багатовекторність не є сюжетом на побудову держави. Це є дорога до конфліктів. Багатовекторність — це протиріччя. Це не є вибір цивілізаційний.

Прийшов до нас Дмитро Павличко і каже: "Є такий Леонід Данилович. Він за два тижні буде новим прем'єр-міністром. А він ще не був ніде на світі, нічого не бачив. Ви можете щось із ним зробити?" - "Добре, - кажемо, - зробимо". Повезли, показали. Він себе показав як інтелігентна людина. Ми в Женеві його запізнали з Франком Тоніні — заступником Motion Pictures Accotiation, асоціацією набільших америанських студій. На другий день ми з Френком снідаємо за одним столом, а Кучма за окремим.

Я Френкові говорю: "Мені сказали, що він буде за два тижні премєр-міністром". - "Ну то запроси його до нашого столу" - каже Френк. Поговорили, посиділи при столі. За два тижні він справді став прем'єр-міністром.

 

Він був дуже обережний із західним світом. Бо постійно йому говорили, що це капіталісти, ЦРУ, тому треба бути обережним. З іншого боку, йому ще не дали стопроцентної гарантії, що будуть з ним працювати. Але після тих поїздок по його очах уже було видно, що зміни в його свідомості відбулися колосальні.

Це була людина, котра сама приймала рішення. Примусити його до чогось було неможливо.

Риса може бути хороша, але це не означає, що людина хороша.

Тодішній голова КДБ Євген Марчук також не був на заході. Ми також повезли його за кордон. Сидимо ми в горах, я йому говорю: "В інших країнах, щоб перейняти владу, треба щось дати тим, котрі управляють цією країною. Хто в Україні керує країною? Очевидно що КДБ. Але до КДБ не підеш і не скажеш: "Ви радянська структура. Тепер поміняйте свої погляди і станьте українцями". Єдиний спосіб, що ви можете зробити, — це сказати: "Міняється система політична. Кожен з вас живе за своїми правилами. Буде приватизація. Ви як кадебісти першими можете перебрати ті всі економічні блага на себе персонально. Тому співпрацюйте з нами. В інших країнах так зробили, в Угорщині наприклад. Так можна всіх перекупити, щоб вони пішли національним шляхом. Тільки будьте обережні, - кажу йому.- Якщо забагато благ захопите, вас пізніше посадять до в'язниці". Кадебісти з Марчуком так дивляться на мене: "Нас не посадять". Але що можна самозбагатитись — вони мені повірили.

Без того, щоб їм дати можливість накрасти загальносовєтського добра, неможливо було створити Україну.

Вибір відбувся, я гадаю, після другого Майдану. Якщо наша еліта вирішила бути частиною Європи, то тепер ми граємо по правилах європейської цивілізації. Якби ми вибрали бути з Росією, то наш олігархат би підсилювався.

Вона дала колосальні зміни. По-перше, дійшло до війни. Це добре чи погано, не знаю. Але війна примусила уряд України зійти з міждержавної корупції. До другого Майдану була колосальна міждержавна корупція, котра полягала в перекуповуванні кожної еліти, включно з Ющенком, великими газовими хабарами. Вони перекидали в Україну, наприклад, сорок мільярдів кубів газу, з котрих пізніше потребували 25, а 15 собі перепродавали на заході і мали великі гроші. Це була велика міждержавна корупція. Якщо ви хочете підкорити і знищити країну — перше, що ви робите — це корумпуєте еліту. І так робили усі.

З іншого боку, Європа - досить серйозна сучасна цивілізація, яка має свої правила. Щоб до неї наблизитись, нам потрібно подолати ще внутрішню корупцію. Така сильна внутрішня корупція, як у нас, була свого часу і в Польщі, і в Угорщині, і в Болгарії, і в Румунії. Але через тиск Європейського Союзу вони поступово виліковувалися. І це саме помалу відбувається з Україною. Такі правила врешті-решт переможуть.

 

Європа також побудована на економічних принципах. Вона захищає свою економічну стабільність. В Росії великі ресурси — нафта, газ, добрива. Виступати проти Росії — це серйозно вплинути на економіку Європи. Україні ж Європі нема нічого запропонувати, крім сорока мільйонів бідних людей, обкрадених своїми власними співгромадянами. Вибір навіть при всіх моральних принципах не такий простий.

Своїм інтелектом, цивілізаційним розвитком.

Та культура українська навіть самій Україні не відома. Населення України в більшості не українське, а просто "не російське". Тому яка тут може бути культура? Ми зараз на першому етапі: що я не хтось, але це ще далека дорога до того, щоб усвідомити, хто я.

Я страшенно не сприймаю забрудненого довкілля. Ще 70 років тому природа не була так забруднена, як тепер. Наскільки примітивним створінням ще є людина, видно по тому, як вона поводить себе з природою і з культурою інших людей. Тим більше з мовою народу.

Мова — це така річ, свята, як релігія. Науковці говорять, що за мову і релігію відповідає та сама частина мозку. Це є такі сакральні місця. Не можна не шанувати мову. Це жорстоко.

Поміняти власників. А звідки вони взяли це телебачення? Вони що, працювати по 24 години на добу, відкладали копійку до копійки, щоб побудувати своє телебачення? Ні, вони просто прийшли і перекупили політичну еліту, поділили бюджет країни між собою, вкрали гроші від людей, і заплатили за це телебачення. Деморалізація полягає в тому, що наше суспільство це сприймає. І знаєте, основна образа в тому, що тепер це перекуплене телебачення вони використовують як інструмент, щоб поневолити людей. Це нагадує кріпацькі часи, коли всі багатії продукували горілку, щоб тримати кріпаків постійно п'яними. Тоді їх легше використовувати. Це те саме.

Звичайно, що так. Коли я був на кінопоказі у Лондоні, сказав одній дівчині-українці, яка в неї гарна машина. Вона каже: " Так, прекрасна. Тільки я їжджу по українських дорогах і мушу петляти, щоб оминати діри". Якби вона цією машиною їздила , наприклад, в Англії, де є чисті дороги без дір, вона би їхала інакше. Питання в тому, що нам треба міняти середовище, в якому ми живемо. І завдяки цьому будуть мінятися соціальні відносини між людьми. Ті самі українці, живучи в інших соціальних умовах, поводитимуться цілком інакше. Тож не можна сказати, що люди є здеморалізовані. Нам просто треба міняти політичні і соціальні відносини в країні так, щоб будувати нові можливості і дозволяти людям розвиватися нормально.

 

Я не маю нічого проти бідності. Це не є кінцевий стан. Ви можете поїхати до Англії, Я був там з внуком Миколи Толстого. Він - багата людина, але має скромну хаточку в селі під Лондоном. Там і інші аристократи за невеликі гроші живуть — прекрасно, в гармонії з природою. Вони не переживають, що хата скромна, хоча можуть дозволити собі набагато кращі. Але хочуть жити в гармонії з довкіллям.

Це не є багатство. Це нагромадження ресурсів в першому поколінні, які вони або їх родичі накрали. Злодій ніколи не є носієм культури. Він може тільки прикидатися таким.

Там є складнощі на кожному рівні. Зокрема на рівні сценарію. Суть фільму — це оповідати якусь історію. Глядач має розвиватися емоційно разом з героєм фільму. Більшість українських сценаристів пишуть не історію, а репортаж. Наприклад, щось там в селі відбулося. Героя перестрів міліціянт, і так далі. Там немає розвитку психологічного героїв, а є лише описи ситуацій. Описи ситуацій — це є не сюжет кіношний, це сюжет телевізійний.

Є проблема на рівні режисерів. Режисери в Україні приходять в кіно або від музичних кліпів, або від телесеріалів. У кліпі нема психології акторів. Там є фото, відео актора в різних привабливих позах. Характеру, розвитку героя нема. Тому всі ці нові фільми беземоційні.

Ті ж режисери взагалі не беруть до уваги, для кого вони роблять ці фільми. Вони в більшості роблять фільм для себе. Вони думають, що як їм щось подобається — значить це подобається публіці. А насправді це неможливо дивитися.

 

Це велика причина. Кіно і комп'ютерна індустрія значною мірою спирається на досвід попередніх поколінь. В Україні цей досвід був прерваний, бо творили радянські режисери. Центр творчості був не тут, а в Москві. Не було самостійного творчого джерела. В Союзі режисерам давали все. А тут в ринкових умовах їм треба було самим боротися за глядача в умовах конкуренції. Вони себе не віднайшли, перестали працювати.

Зараз важливіша потреба заробити якісь гроші, відбити гроші. Вони часто думають лише про це.

Я думаю, "Поводир" є цілком пристойний фільм, котрий виконує всі свої задачі. Тут є цікава історія і професійна акторська гра. Питання тільки в тому, чому гроші на нові фільми не дістає, наприклад, Санін, а їх дістають інші люди, котрі перед тим не зробили жодного фільму. Це трошки дилетанство.

В Україні це публіка від 15 до 35 років. На 55 відсотків жіноча і на 45 — чоловіча. Тільки це є публика, котра виросла під час нової важливої революції — технічної. Це покоління не дуже розуміє попередні. Так само як люди 20-х років 20 століття не дуже розуміли тих, які жили у 1905 році, бо це цілком інші періоди історії. Нове покоління виховане на тих електронних речах, котрі дозволяють йому мати доступ до всього, що є на світі. Це і добре, і погано. Добре в тому, що вони автоматично не можуть бути легко маніпульовані, а погано тому, що в них не дуже виявлена індивідуальність. Зв'язок з культурою минулих часів є дуже поверховий. Нема, як раніше, зв'язку "учень" і "майстер". Люди зараз більше вчаться з вікіпедії, а не з досвіду поколінь. Це так, якби батьки віддали дитину до притулка і майже не мали бз нею контакту. Дитина виростає іншою. Нове покоління пізнає культуру як дитина, яка була відірвана від родини і віддана на контакт з усім довкіллям.

Це може бути добре, якщо це піде в напрямі відкритості, толерантності, пошани. Але може бути і розгубленість.

Скрізь, але в інших країн корені культури є дуже міцні. Стержень культури національної у світі набагато міцніший. У нас радянської культури вже не існує, російська не сприймається, а нова ледве-ледве насаджується.

 

Найбільше українська культура продовжується в музиці, і великою частиною в церковній. Музика є таким елементом, котрий був найменш знищений. Також образотворче мистецтво не постраждало так сильно, як, скажімо, кіно, телебачення і письменництво.

Музика наших композиторів на фоні світової вирізняється особливою мелодійністю. А українське образотворче мистецтво знакове насиченими кольорами. Коли ви дивитеся на кольори Криволапа, ви не маєте сумніву, що вони виростають з візантійських фресок. Таких кольорів, як у нього, ви не знайдете більш ніде у світі.

Для Бога час не має значення. Будуємо вже 10 років. Це церква Покрови.

Загалом те, що я читаю про себе у Вікіпедії, мене дивує і часто дратує. Дивують акценти, на які звертають увагу. Наприклад, що я - греко-католик, а будую православну церкву. Чому когось це так вражає?

Є великі і маленькі правди. Маленька правда така: на тому місці, в селі Липівка на Київщині, двоюрідний брат Достоєвського був свого часу священиком, він там мав свою церкву. Це одна з причин. Для мене те, що церква православна, є просто корпоративна ознака.

В дитинстві перше пережиття містичного були в мене в церкві. До церкви мене водили, коли я мав 3-5 років. Постояти півтори години, послухати ті співи, запахи — це була подія. Час у дитини інакше біжить, як у дорослого. Ті півтори години — це вічність для дитини. Мала дитина значно відкритіша і краще сприймає мистецтво — бо світ у ній щойно твориться, всі атоми бігають. Це довше лишається в пам'яті. Пізніше ви пробуєте пережити по-новому ті самі відчуття. Часто — за допомогою кіно. Фільм, як і літургія, так само триває десь півтори години і так само переважно завершується перемогою добра над злом. Це постійні речі, до яких притаманно прагнути людині. З дитинства це півторагодинне дуже емоційне музично-містичне сприйняття це вражає і лишається.

Тому добре кіно мене приводить до тих моментів, які з дитинства я відчував у церкві. Але це мусить бути кіно, де ви забуваєте про себе, забуваєте про час, в якому живете і про довкілля. Ви так занурені в те, що там є.

Крім хорору. Я просто фізично не терплю хорору. Під час дослідження ДНК вчені брали делікатну рослину і ставили її в середовище руйнівних звуків — наприклад, постійної лайки. ДНК рослини деформувалося. Я думаю, є жанри в кіно, які впливають негативно на психіку людей.

 

Для мене віра — це передчуття науки. Так само як містика і математика. Ці речі для мене мають спільні корені. Останні наукові дослідження довели, що людина побудована з тих самих атомів, котрі 14 з половиною мільярдів років тому були частиною Великого вибуху. В нашому тілі є всі елементи, з яких побудований цілий всесвіт. Бог — це є правила, упорядкований хаос. Ті правила є в нас, в кожній клітині. Кожен має Бога на величину своєї власної особистості. Ми є зроблені на подобу Бога, бо ми є з тих всіх атомів і елементів. По-справжньому релігійні люди в Індії. Ви можете посидіти біля йога, а потім піти, і він лишиться від того не менш щасливим.

Я це розумію. Інші форми для мене трошки чужі.

Корпоративні форми релігійності. Це є цивілізаційні речі, котрі є надбанням і продуктом цивілізації. Кожна церква — це є корпорація, краща або гірша. Слово корпорація має негативну конотацію, але нічого поганого в ньому немає.

Я приходжу до місця, котре має в собі елементи містичного. Його можна знайти і в мечеті, і в синагозі.

Є кращі корпорації, а є гірші. Російський етнос має сильні впливи кочівників і шаманів. Татаро-монголи не мали жодної релігії, їхні культу були на рівні шаманському. Ті речі були перенесені в християнську релігію, наприклад, старообрядців. Але в них шаманські речі є дуже неконтрольовані.

400 років. Легенда, яка підтверджується фактами, говорить, що коли король Собеський їхав під Відень боротися з турками, він збирав козаків. Трьом воїнам з мого роду, котрі добре себе уславили, дали великі шматки землі в селі Кінському коло Перемишля. Через пару століть землі вже не вистачало, тому велика частина родини виїхала до Америки у 1890-му році. Частина братів мого батька залишилася в Америці, а він повернувся сюди зі своїм батьком, купили землю у 1913 році, дожили до ІІ Світової війни. А тоді в них забрали ту землю і виселили на північ Польщі. Там я і народився.

Батько мав верстат і шив костюми. Він довго ходив до єврейської школи, де його вчили кравецтву. Мама не працювала, займалася дітьми. У нас було багато дітей — 4 брати і 4 сестри. Я сьомий.

 

Чому було незручно українцям в Польщі: до Західної України виселили 500-700 тисяч поляків. Але ми про це не знали тому що ми жили по польській стороні. Оскільки їх там покривдили на Західній Україні, то вони дуже вороже до нас ставилися, а ми не розуміли, чому.

Коли головного редактора французької газети Le Monde спитали, ким би він хотів бути, якби не був французом, він сказав: "Хотів би бути або євреєм, або етнічною меншиною в країні, яка мене не дуже любить, бо це така ситуація, котра або тебе підсилить, або ти пропадеш".

Зрештою, ми також мали свої причини бути неприязними до поляків. Бо нас так само скривдили, коли вивезли з рідної землі. На те, щоб порозумітися з поляками, пішли десятиліття.

Українці — так. Я не знаю, чи зможуть росіяни. Це як під час розлучення: більш ображеним почувається той, кого покинули. Росіяни почуваються покривджені тим, що українці їх покинули. Вони забувають про те, що це вони нас скривдили, і вважають скривдженими себе.