Майбутній нацгвардієць Віталій Марків у грудні 2013-го приїхав з Італії до Києва на три дні. А залишився в Україні на три роки. Після Революції гідності пішов добровольцем в АТО у березні 2014 року.

Спогадами про Майдан поділився з Gazeta.ua

"Пройшов повз барикади. Відчув себе вдома. Ніхто не зупиняв, нічого не питали, усі привітні. Знайшов земляків. 5-та сотня самооборони стояла на вулиці Городецького, біля консерваторії. Хлопці зі Львова, Франківська. Когось я навіть знав. Найбільше вразило, що були всі прошарки: від робітників до директорів великого бізнесу".

 

Марків згадує події 18-20 лютого 2014-го.

"18 лютого попав під роздачу в Маріїнському парку. Висмикнули з групи й почали бити. Спочатку тітушки, потім підтягнувся "Беркут". Отримав черепно-мозкову травму, кров бризкала направо і наліво. Досі є слід на лобі. Перша фраза, яку почув від тітушок: "Ты нам за Крым ответишь" з російським акцентом.

Взяли під руки й потягнули в їхній табір. Завели в провулок між під'їздами. Побачив товариша, якого там добивали. Менший і слабший за мене. Задихався, поламане ребро прокололо легеню. Нас оточили. Наказали вигортати все з кишень. Документів у нас не було. Телефон Nokia я заховав у черевику.

Залишився у взутті та штанях. Збивали з ніг, я вставав. Був весь фіолетовий від побоїв. Можливо, врятувала добра фізична форма. Кров'ю заливало очі. Нас били всі, хто хотів. Їх намагався зупинити священник. Його почали гамселити теж. Це знімали журналісти - і на них напали. Врешті майор внутрішніх військ наказав відігнати тітушок і оточити нас".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Враження, що їм привезли папку з-за поребрика й переклали – Марків про італійський суд

До протестувальників приїхала "швидка". Сказали, що повезуть у травматологію 17-ї лікарні.

"Мене запхали останнього, бо був весь у крові. Подзвонив коханій Діані: "Все добре, везуть у 17-ту лікарню". Коли виїхали, побачили групу самооборони, яка вирвалася з оточення і поверталася на Майдан. Вистрибнув на ходу з машини: "Хлопці, тут ще є наші". Якийсь транспорт загородив дорогу "швидкій", підбігли люди. Знали, що в 17-й лікарні вже стояли автозаки.

Ми забрали своїх. Поранений товариш задихався. На щиті понесли на Майдан. Зупинився mersedes: хлопці, вас підвезти? У Будинку профспілок на 3 поверсі рибальською жилкою мене зашили, товариша врятували. За декілька годин профспілки згоріли. Раніше не курив, але з тих подій почав. Здалося, все, прийшов наш кінець".

На Майдані залишалося кількасот людей. Силовики висунули ультиматум – люди мають покинути Майдан, або буде штурм.

"Майдану вже практично не було – жменька, якби не намети. У сотні провели нараду - старші за віком вирішили відправити молодняк звідти. Сказали: хлопці, перевдягайтеся, їдьте на квартири. А ми – за вами. Вперше тоді порушили сухий закон. Випили по 50 грамів за тих, хто не повернувся з Маріїнського парку. Почався штурм, ми тримали останній рубіж.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "На щиті ніс чоловіка, у якого було відірване все нижче живота" - спогади очевидців розстрілів на Майдані

18-19 лютого стояли на барикадах від пам'ятника засновникам Києва до супермаркета Billa на Інститутській. У мене права рука була неробоча. Нею тримав щит. Зворушили жінки, які залишилися, - готували коктейлі Молотова, бруківку подавали. Інші били в барабани, щоб не засинати.

Привчилися спати під вибухи світлошумових гранат, постріли, гуркіт. Спав, раптом хтось копнув: "У нас контрнаступ". Всі побігли і я теж. Хапав обладунки, що валялися: щит, шолом, бронік. Ми бачили, що стріляють. Та по інерції бігли далі. Знали, що алюмінієвий щит не стримає кулю. Коли пробігав біля квіткового годинника, краєм ока побачив, як у хлопця поруч влучила куля. Знав, зупинюся - буду наступним".

Під час тих подій Віталій врятував волонтерку Лідію Жгир.

"Була нашої медсестрою, куховаркою, душею сотні. Впізнав по білій косі. Бігла до "черепашки" (літня сцена в Маріїнському парку. – gazeta.ua), яку обстрілювали. Схопив. "Я медсестра, там потребують допомоги". Кажу: "Ні, не підеш. Давай в готель "Україна", там багато поранених. Я їх забиратиму туди".

Забіг у Жовтневий палац, з тильної сторони був медпункт. Заносили перших поранених. Ніколи не забуду чоловіка 40-50 років, з вусами. У грудях дірка, ще пара виходила. Зупинився, закрив йому очі, перехрестив. У той момент задзвонив його телефон. Не став відповідати. Що я скажу? Вибачте, власника вже немає?"

Каже, залишатись на Майдані змушувала важливість справи.

 

"Це мій обов'язок, коли країна у небезпеці. У лютому усвідомив, що мій Майдан закінчився. Стало ясно, хто ворог. Перші підрозділи добровольців набирали від Нацгвардії. На початку березня поїхали в Петрівці на навчання.

Один у полі не воїн. Та якщо краплі зберуться в океан, вони щось можуть змінити. Ми вже написали історію, змінили курс країни з проросійського на європейський", - підсумовує Віталій Марків.

×