Фото: Ельдар Сарахман

Важкопоранених бійців із передової доставляють у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Іллі Мечникова. За понад тисячу днів війни тут поставили на ноги більш як 2200 "важких" воїнів.

- Наші лікарі виїжджають на лінію зіткнення. І потрапляють під кулі. Юрій Юрійович - наш кращий хірург. Отримав поранення на полі бою. Артему прострелили ногу. Він поранений із медичною сумкою допомагав воїнам, - говорить 53-річний Сергій Риженко, головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Іллі Мечникова.

Зустрічаємося із Сергієм Риженком у Дніпрі 10 березня. Він запрошує в прес-центр лікарні заступника головного лікаря Юрія Скребця й хірурга Артема Провалова. Вони поспішають на ранковий обхід.
- Коли вперше їхали допомагати "швидкій", думали - вже перемога. Донбас - наш. Це було до Іловайська. Заїхали аж під аеропорт у Донецьку. І тут почалося, - згадує 46-річний Юрій Скребець. Має козацький чуб та вуса. Поранення отримував двічі.
- Пишуть заяви на відпустки, а самі їдуть в АТО. Відпочивати будемо, коли війна закінчиться, - каже Сергій Риженко. Просить Юрія Юрійовича провести до поранених у реанімацію. - Тільки в кабінет до себе не запрошуйте, я вас прошу, - сміється. - Сьогодні заглянув туди зранку. Волонтерський склад: військова уніформа, бронежилети.
У лікарні кілька відділень реанімації. Юрій Скребець проводить на перший поверх.
- Халат - обов'язково. Всі їх одягають: і родичі, і президент, як був. Таке правило, - допомагає в передпокої одягти медичний халат. - Тут дуже важкі хлопці.

На поверсі кілька палат. Дозволяють зайти в одну. Тут четверо молодих чоловіків.
- Доброго ранку, - вітається Скребець. Питає, чи не проти поговорити. - Знайомтеся.
На крайньому праворуч від входу ліжку чоловік років 40 просить не знімати його. Права рука перев'язана до ліктя. Бинти просочені йодом. Має роздроблену праву ногу.
З вікон видно двір. Світить сонце. - У Широкиному попали, - подає руку 36-річний Ігор Житник із Дніпра. Воює з кінця 2014-го. У нього пошкоджена нога. Підірвався на міні. Чорнявий, з невеликою бородою. Служить у добровольчому підрозділі "Чорний туман". - Учора ще операція була. Діставали останнє залізо. Поранили, як виходили зайняти позиції ближче до ворога.
Якби була можливість зустрітися з президентом, то сказав би, що треба припиняти режим тиші. Бо це - втрати. У нас є сила повернути кордон. Але не треба недооцінювати ворога. Там зараз регулярні російські війська. Тому в нас має бути тактика равлика: потихеньку до мети.

У Сергія Адам'яка, 38 років, дзвонить телефон. Тримає його біля правої руки. Ліва забинтована. 8 березня з волонтеркою Юлією Толмачовою потрапили під снайперський обстріл під Горлівкою. Юлія - в іншій палаті.
- Ми в Зайцевому роздавали допомогу людям. Як верталися назад, прилетіла куля. У нас камуфльований Mercedes. Номери Української добровольчої армії. Думаю, причина в цьому. Там півсела нашого, половина - сепарського. Вони сидять на териконі, побачили машину, - розповідає Сергій. Він із Бердичева Житомирської області. Майже три роки возить допомогу на фронт. - Я був у броніку й касці. Розрив. Хлопок. Оглушило. Юля ззаду сиділа. Кричить: "Срочно скору". Я додав газу. Куля влетіла на рівні голови. Осколки прошили руку - перебили кістки. Навздогін по нас стріляли.
До цього 10 днів їздили по лінії фронту. П'ять разів ночували в Авдіївці на промці. Порівняно із Зайцевим там - Друга світова. Танки сепарів б'ють по наших позиціях. Хлопці нічого зробити не можуть. Хіба це війна - з автоматами проти танків та артилерії?
Я підтримую блокаду. Вона розкрила чиряк. Якщо не побороти контрабанду, то війна не закінчиться ніколи.

- Я вже, мабуть, не годний для військової служби, - каже 23-річний Ярослав Шевченко з Маріуполя. Воює у 8-му батальйоні спецпризначення УДА "Аратта". До цього служив у батальйоні "Донбас" і 93-й бригаді Збройних сил.
- Ногу погано відчуваю. Перебиті артерії та вени.
До Ярослава приходить Іраклій, 40 років. Разом воювали у 93-й бригаді. Чоловіки вітаються.
- Он мне как брат. Я живу в Днипре, здесь женился на украинке. Сын у нас уже есть. А в Тбилиси иногда летаю, - каже Іраклій. Прізвище назвати відмовляється.
У палату заходить перукарка 46-річна Ірина Жуйкова - білява, з акуратним макіяжем.
- Кого постригти? Може, поголити?, - питає.
Озивається Ігор Житник. Ірина електробритвою голить йому бороду. Притримує лице рукою. За 10 хв. виходить. Її видно через прозоре вікно в сусідній палаті. Туди з лікарем на огляд заходять студенти-практиканти.
- Я не був на Майдані. Але коли росіяни зайшли в Крим, не зміг усидіти вдома, - продовжує Ярослав. - Втратив більше половини друзів. У травні 2014-го Маріуполем їздила військова колона з українськими прапорами. Мій друг сказав: "Давай, беги, твои приехали". Мене це сильно зачепило. З часом хлопці змінили погляди, але залишився неприємний осад.

- Працюю по 5-6 годин у день, - розповідає перукарка Ірина Жуйкова.
Миє приладдя в підсобці.
- Маю роботу й у звичайній перукарні. Але тут трохи по-іншому. Як починаються власні проблеми, відкидаю їх. Бачу, які важкі поранені, і розумію: мої негаразди - ніщо. Ти ще стогнеш? Бери себе в руки і йди. Тут люди без рук і ніг. Якось хлопець лежить, каже: не можу повернути ногу. Дивлюся - ноги немає. А він думає, що вона не повертається.
У мене два сини. Їм теж говорю: "Нема чого жалітися". Сюди варто водити молодь, яка розбивається в машинах чи ще якісь дурниці робить. Щоб розуміли цінність життя.

- Хлопцям важко, болить. Стараємося все акуратно робити. Дівчата-медсестрички помагають. Хочеться, щоб війна закінчилася вже сьогодні. Щоб дітей не вбивали, не ранили. 1997 року народження, а без рук, без ніг. Це страшно, - каже санітарка 69-річна Валентина Завалипіч.
- Пока Кремль не сгорит, война будет, - говорить Іраклій.
Виходить із палати на час, доки лікарі проводять огляд.
- Як Порошенко приїжджав, нас не було. Дівчата казали, що дякував. Відвідують хлопців і міністри різні. А волонтери скільки помагають - і медикаментами, і обладнанням, - розповідає медсестра 32-річна Тетяна Батура. - Потік хворих дуже великий. Облич не запам'ятовуємо. Вітаються, одужали - і добре.

×