Мама говорила: "Наташа, подумай, яка там зарплата. Як ти будеш жити?"

5

"Не змогла б продавати морозиво навіть якби мені платили за це мільйон у день. Робота має приносити задоволення. Неважливо, наскільки добре чи погано вона оплачується. Якщо недостатньо, завжди можна знайти варіанти вирішення ситуації" - каже вчителька англійської мови 35-річна Наталія Голоднюк зі Сміли Черкаської області. У 2018 році стала фіналісткою Global Teacher Prize Ukraine.

Наталія Голоднюк модерувала курси для вчителів англійської мови під час співпраці з Британською Радою, навчала англійської патрульну поліцію Києва, брала участь у проєкті "Вчителі англійської мови – агенти змін". Є членом міжнародної асоціації вчителів IATEFL та постійним учасником конференцій та вебінарів. За свою роботу отримала нагороду Президента України.

Про те, як допомагає своїм учням досягти високих результатів у вивченні англійської мови і до чого прагне, Наталія Голоднюк розповіла в інтерв'ю Gazeta.ua

 

Як ви обрали професію вчителя?

У школі мріяла стати лікарем - допомагати людям. З хімією не склалося. Тато запитав: "Що ще добре знаєш?". Кажу: "Англійську". – "Тоді давай готуватися до вступу". – "О, круто. Буду перекладачем. Працюватиму у великій компанії". Вчителем ставати не планувала. Дивлячись на батьків-педагогів, говорила, що "освітянська нива" обійдеться без мене.

Після першої педпрактики на 4 курсі сподобалося працювати вчителькою в школі. Зрозуміла, що це цікаво і круто. Діти вразили неприхованими емоціями, щирістю, добротою, допитливістю. Відкриті. Говорять те, що думають. Зрозуміла, що люблю дітей і хочу їх навчати. Не могла дочекатися, коли закінчу університет і піду працювати у школу. Мама говорила: "Наташа, подумай, яка там зарплата. Як ти будеш жити?" Відповіла: "Щось придумаю, але я іду в школу".

Чи пригадуєте свій перший урок?

Була тоді "exaсted" - емоції переповнювали. Хвилюючі передчуття були, доки не переступила поріг класу. Зараз маємо малі групи для навчання – по 15 чоловік найбільше. А тоді викладали в класах, де було 30+ дітей. Заходжу в 10 клас, де сидять діти на 4-5 років молодші за мене. Їх так багато - серце пішло в п'яти. Опанувала страх думкою: "Я вчителька. Прийшла сюди вчити дітей. Треба зібратись".

Перший рік у школі був найважчим. Навчити дітей не так просто. Думала, що моїх університетських знань вистачить для цілодобового навчання. Виявилося, що в плані методик, знаю мало. Провела один, другий, третій урок, але не побачила результату зусиль у вигляді знань і зацікавленості від дітей. Не орієнтувалися в тому, про що читали. Зробила висновок, що роблю щось неправильно.

Навчання моє тільки розпочалось. Категорично не хотіла вчити дітей читати і перекладати, тому що в живому спілкуванні з іноземцями переклад не знадобився жодного разу. Почала гуглити, шукати курси розвитку. На той момент, 13 років тому, щось знайти в Україні для розвитку вчителя було із розряду "crazy". Знайшла курс "America hause" на американському сайті. Потім на сайті Бритайської Ради (структурний орган уряду Великої Британії, що поширює британську культуру за межами країни - Gazeta.ua). Після цього поїхала на літню школу вчителів від Британської Ради, яку організовували вперше на території України. Почала більше розуміти, як потрібно вчити, щоб діти щось запам'ятовували на уроці. Для мене важливо бачити результат. Хотіла дати ту реальну англійську, яку можна буде використовувати в подальшому житті.

 

Чи не затісно вам з вашими професійними здобутками працювати простою вчителькою в провінційному містечку?

У 2012 році погодилась на пропозицію зайняти місце методиста в Інституті післядипломної освіти педагогічних працівників. Вважала, що це наступна сходинка розвитку. За кілька місяців відчула, що поринаю в депресію через відсутність дітей. Робота з вчителями кардинально відрізнялася. Тут було багато тренінгів, семінарів, конференцій, літніх шкіл, відряджень. 2 роки роботи методистом так і не замінили мені учнів. Справжній вчитель – це практик.

Продовжую співпрацювати з Британською радою та America House у різних проєктах. Минулого року навчала англійської патрульну поліцію Києва. Їздила до Києва кілька разів на тиждень і навіть задумалася про переїзд туди. Але, зваживши усі аргументи "за" і "проти", усвідомила, що мені у моєму місті дуже комфортно жити. У якості тренера взяла участь у проекті "Вчителі англійської мови – агенти змін". Активностей для розвитку вистачає.

Багато подорожую. Остання поїздка була в США. Щоразу, коли приїжджаю з нової країни, кажу чоловікові: "Давай переїдемо туди". Коли повернулася з Америки, спитав: "Пакуємо валізи туди?" - "Так", - засміялася. Мені там дійсно сподобалося. Люди веселі, відкриті, щирі. Інші погляди на все. Незнайомець, стоячи на перехресті може розповісти про плани на вихідні, запитати про родину. До того моменту, коли перемикається світло, знаєш усе про його сім'ю. Американці легкі у спілкуванні. В Україні люди говорять одне, а думають інше. Хіба що діти більш щирі. Якщо вже переїздити зі Сміли, то кардинально. До прикладу, в США.

 

Над якими проєктами працювали останнім часом?

Намагаюсь завжди реалізовувати проєкти які вплинуть на життя громади і світогляд дитини. Цього року з учнями долучилися до міжнародного проекту "Save the ocean". Діти з батьками презентували ідеї, як допомогти врятувати океан. Потім адаптували концепцію під власний проект "Help Your River": спільно з громадою міста збирали сміття на березі річки, прибирали місцевий пляж, паркові озера. Забруднені водойми вразили. Вирішили зняти відео про важливість чистих водойм в цілому і води зокрема.

Школярі у вас закохувалися?

У перший рік роботи 11-класник виказував симпатію. Проявляв постійну увагу. Іду коридором з зошитами чи книжками: "Давайте допоможу". А ще: "Може сходимо в кафе?". На шкільній дискотеці, коли була черговим вчителем, запрошував на танець.

Як вам вдається знаходити підхід до "складних" учнів?

На початку професійного шляху мені дісталися класи, з яких хотілося тікати. Хлопці зривали уроки. Тоді не могла зрозуміти, чому діти так поводяться з дорослими, не знала, як з цим справитися. Потім навчилася розуміти дитину, ставити себе на її місце. Так їх і "брала".

Уже не ділю учнів на "гарних" і "поганих". Обожнюю усі мої групи, а вони – мене. На мої уроки учні ніколи не запізнюються. Всі приходять підготовленими. Тут роль грають методики, які використовуєш на уроці. Абсолютно усі діти залучені до роботи. Всім цікаво. Ми як одна сім'я на 45 хвилин. Тоді є мотивація і результат.

Чим відрізняються сучасні діти від вашого покоління?

Сучасні діти сприймають речі значно простіше, ніж ми. Мої "кінець світу" - трагедія і привід приймати заспокійливе, а для них - "ну то й що?". Сьогоднішні діти розвиваються на порядок швидше за нас. Мають доступ до знань завдяки інтернету. Всесвітня мережа дозволяє розвивати критичне мислення. Інтернет – це погано тоді, коли його використовують в неправильному руслі. Але застосовувати його на уроках – дуже результативно.

Сьогодні діти менш закомплексовані. У мої шкільні роки, бачачи директора, що йде повз, діти ставали, як вкопані, хвилювалися. Зараз такого немає. Школа – це про дружність до дітей, а не "бачу вчителя – втрачаю свідомість". За мого навчання в школі стосунки між учителем і учнем були вертикальні. Зараз діти не бояться ставити питань, можуть перебити вчителя, щоб щось уточнити.

Як проходить ваш день? Чим він особливий?

День починається стрімко. Маю швидкий темперамент. Підйом, швидко снідаємо, збираємося. Можу одночасно пити каву, заплітати дочку, відповідати на повідомлення, шукати краватку для чоловіка. Далі розходимося. У школі перебуваю орієнтовно з 8 до 14 години. Після роботи, буває, проводжу гурток з міжнародної проєктної діяльності, маю індивідуальні уроки з учнями. Готую, ходжу до спортзалу, на каву із друзями. Не відпочиваю упродовж дня. Для мене це нормально. Якщо і є вільний час, сама собі його заповнюю. Читатиму корисні для мого розвитку статті. Візьму з дітьми участь у якомусь проєкті.

Колись дочка сказала: "Мамо, тобі треба б було жити на Плутоні. Тому що там більший світловий день". Більше б усього встигала, адже мені постійно потрібно кудись бігти, щось робити. Люблю свій ритм життя. Не уявляю себе в спокійному стані.

Буває, втомлююсь від темпу, в якому живу. Хочеться припинити надактивну діяльність. Тоді згадую, скільки було зроблено. Сподівання учнів не дають зупинитися. Йду вперед.

Як "переносять" близькі спосіб життя успішної вчительки?

Уже за 2 роки після декретної відпустки повернулася до школи. Сил не стало сидіти вдома без улюблених учнів, семінарів, тренінгів.

Сумніваюся, що якийсь інший чоловік витримував би те, що витримує мій. Часто їжджу у відрядження. Нетривалі, максимально - тиждень. Але все-таки. Відвезе, забере, підтримає. Завжди на скайпі. Це більше про довіру в стосунках, ніж про терпіння.

Маю вдома окрему секцію в гардеробній заповнену сертифікатами, грамотами, відзнаками. Чоловік постійно намагається їх перемістити. Не дозволяю чіпати – кожен папірець для мене надважливий. Нагадує, скільки довелося зробити для того, щоб бути там, де є, і скільки можливостей відкривається далі. Нагородою Президента України за роботу у проєктах пишаюся найбільше.

 

Про що мрієте?

Мрію відкрити школу для охочих вивчити мову, - "English HUB". Працюємо над цим. У нас вивчення мови гармонійно буде поєднуватися з проєктною діяльністю, драмою, театральною діяльністю, ігровою. Функціонуватиме у всіх областях. Кожен зможе вивчати мову, набувати вмінь весело, креативно, втілюючи у життя найшаленіші проєкти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В українських школах запровадять STEM-освіту

Хотіла б поїхати до Нью-Йорка, прогулятися Алеєю Слави, сходити до Діснейленду. Мрію побачити Ейфелеву вежу, роботи Леонардо да Вінчі та Сандро Ботічеллі.

Перебуваю в гармонії з собою. Усе влаштовує. Не зупиняюся на досягнутому. Планів багато. Хочеться всі реалізувати.

×