"Тільки не кажіть голодомор. Голод був, згоден. І в нас у Підмосков'ї був. По карткам хліб видавали. А оці всі розмови про голодомор видумали націоналісти. Це націоналістична муть", — Юрій Михайлович по-військовому категоричний. Під час Другої світової війни був льотчиком.
— Знаю таких комуняк, — зауважила моя сусідка тітка Олена. — Значить, не пережив він такого голоду, який тут був. Хто бачив голодні очі дітей на опухших личках, ніколи не назве те страхіття "муттю".
Тітка Олена була з розкуркулених. Працювали на своїй землі.
— Велика сім'я, робота зранку до смерканку, — згадує дитинство. — Жили дружно, весело. А потім нас у Сибір відправили, робити на лісопилці. Усе здоров'я там втратили. Мама в Казахстані опинилася. Потім ми до неї якось добралися. Але недовго побули разом. Померла вона. Старша заміжня сестра забрала нас в Україну. А тут голод. Не могли дочекатися весни. Тільки травичка вилізе, ми її рвали і їли. Сестра сварилася, що животи болітимуть. Мішала нам бовтанку з якоюсь половою.
Бабуся вважала, що хліба на столі має бути багато
Як діти навесні "паслися" на траві, розказувала моя покійна бабуся Ганна. 1933-го їй було 4 роки, погано пам'ятає. Переповідає розповіді дядькової дружини.
— Дядина казала, що діти зовсім без сил були після зими. Їх виносили на поле і клали там. Хто старшенький — щіпав травичку руками, а малі ротиком хватали.
А голод 1947-го баба пам'ятала. Батько відправив її в Західну Україну, боявся, що не зможе прогодувати 10 дітей.
— Називали мене в західній Анничкою. Добре відносилися, жаліли. Працювала в хазяїв за їжу, — розповідала бабуся.
Вона завжди ставила у хлібницю багато хліба.
— Не нарізайте більше, ми стільки не з'їмо, — просили діти й онуки.
Але бабуся вважала — хліба на столі має бути багато. Щоб не засихав, загортала його в бавовняну серветку — "пілочку". Не було такого, щоб у баби закінчилась якась крупа, чи солі не стало. А хто заходив до хати, не відпускала, не нагодувавши. Це був закон. І крихти зі столу завжди збирала у жменьку.
2 
79692
Коментарі