"У нас всє пакалієннє кузнієци — прадієд, дієд, і батька, і брати єго, — розповідає 87-річний Григорій Друзь із села Новий Білоус під Черніговом. — Ми рабілі і аружіє в партізанах, а в царскоє врем"я охотнічеє аружіє. І такі урієзки із ствуолом кароткім".

У кузні він працював з 4 років — обертав колесо, яке подавало повітря до горна. Щоб діставав до ручки колеса, батько підставляв синові стільця.

Раніше кузня була в кожному селі, а у великих — дві-три. Стояли на обійстях ковалів, здебільшого на краю села, ближче до проїжджої дороги. У колгоспах майстерні облаштовували на тракторних бригадах, механізованих дворах.

— У нас кузня була дерев"яна, обікнавієнна такая, як хата. Паталка толькі ніє було. Криша і всьо, і труба витяжная над агньом, — згадує Григорій Друзь. — Із уліци заходь у кузню. Варота — на двіє сторони, щоб вуоз увійшов в кузню. Ввойдієш — прама гарно, а злієвай старани мієх. А кавадло стояло посієред кузні, кілограм на восємдесят.

Вогнище в горні роздували великими ковальськими міхами:

— Мі їх самі шилі з кожі конськаї або каровічаї. Овієча, она кароткая, она ніє падходіла.

Ковадло закріплювали перед горном на дубовій колоді, вкопаній у землю. Навколо набивали обруч із гніздами для дрібних інструментів: зубил, пробійників, шихтів, молотків. Поряд стояли великі молоти на 5 і 8 кг. Ліворуч від горна складали на купу вугілля. Під передньою стіною з вікном ставили верстата з лещатами та слюсарним інструментом.

Працювали в кузні здебільшого коваль і один або два молотобойці. Майстри були набожними.

— Батько ніє пів водкі. Я нієколи і в рот ніє грама, скокі живу, ніє брав яє. А у Бога я вієровав — і був сєкрієтарьом комсомольської організації, і у партізанах був, — веде далі. — Ікона в кузні була абязатієльно, Божа Мать. Пєрієд работай перехрестівсь, памалівсь: "Госпаді, памажі мені якось відієржать дієнь, зарабіть собіє на теє, шоб з утра до вієчора був кусок хлієба".

Робота в кузні розпочиналася зі сходом сонця й закінчувалася із заходом. День старі майстри починали, тричі постукуючи по порожньому ковадлу — "давали дзвін", що розпочалася робота.

Григорій Друзь робив плуги, лемеші, лопати, серпи, сапи, замки, клямки, сокири. Ковалі також виготовляли залізні ворота й огорожі, оковували вози, натягували залізні шини на колеса. Та лише навчившись підковувати коней, коваль мав право працювати самостійно.

Під час кування майстер розігрівав шматок металу до червоного кольору в горні, де горіло вугілля. Полум"я роздмухували міхами. На Чернігівщині ковалі володіли й технологією зварювання в горні. Для цього використовували подрібнені в порошок скло або кварцевий пісок.

— У пієску єсть стієкло і стієкло теє плавіло желієзо. І желієзо зварювалос, — пояснює коваль. — І поварачує, і поварачує кузнієц желієзо, і дівієтсє, чи пливіє вано, чи ніє пливіє. Пливіє, значить зварюєтсє. І патом витягуєтсє з огня на кавадла, на кавальню. І чи адним молотом, а єслі надо в два — восі для воза там чи для машини чи шо, ані же толстиє. Значить, тагда мі в два молота. Батька паказував малатком діє біть, а я тим втарим молотом там, там, там, там. Приліпілі, заліпілі.

Кліщами брали готове залізо, клали його на кувадло й били молотом, щоб надати потрібної форми. Викувавши, кидали в корито з водою для загартування.

Із другої половини ХХ ст. сільських ковалів почали витісняти зварювальники.

— Мені восємдесят восєм канчаєтса, восємдесят восєм гадов. Памерлі маї всіє аднолітки. І кузнієцов уже нема нідіє нікого, — зітхає Григорій Друзь.

×