Письменник Володимир Самійленко помер у Боярці під Києвом 12 серпня 1925-го. Там його і поховали. Труну за козацьким звичаєм накрили червоною китайкою.
Він був відомий ще з 1880-х років своїми сатиричними віршами у яких викривав недоліки влади і суспільства - "Ельдорадо", "Невдячний кінь", "На печі", "Новий лад", "Собаки". Поширювали їх підпільно і виконували по приватних літературних салонах. Публікувати у Києві забороняли. Деякі надрукували українські видання у підавстрійському Львові під псевдонімами В. Сивенький, Іваненко, Полтавець, Смутний, Л. Сумний.
"Я радісно потиснув йому руку, ім'я "Сивенький" було мені знайоме. Як співредактор львівської "Зорі", я одержав був перед тим декілька його віршів, які зразу вдарили мене чимось незвичайним, щирим і близьким серцю. Усміх, з яким молодий поет прийняв моє вітання, неначе відразу зробив його ще знайомішим, ще ближчим мені", - згадував Іван Франко про зустріч зі студентом історико-філологічного факультету Володимиром Самійленком на початку травня 1886 року в Києві.
Вже відомий поет приїжджає зі Львова, який входить до складу Австро-Угорщини, одружуватись з Ольгою Хоружинською. Після вінчання у церкві при Колегії Павла Ґалаґана влаштовують святковий обід. Гостей пригощають вином. Лунають тости. Вважають шлюб символічним, бо поєднує галичанина та дівчину підросійської Наддніпрянщини.
"Як зараз, бачу я перед очима показну постать Павла Житецького, склянка у руці – пропонує випити за міцне єднання Галичини та України, - запам'ятала старша сестра нареченої Антоніна Трегубова. - Він, та і не він один, дивився на шлюб як на деякої міри політичний крок. Після промови Житецького хтось крикнув: "Гірко!" Молодий не знав, що то воно означає, поки мій чоловік не дав йому пояснення, поцілувавши мене. Ольга відповіла молодому поцілунком".
Володимир Самійленко знає Ольгу Хоружинську вже давно по київських літературних вечорах та гуртках. Кличуть його в студентських колах Сивеньким, бо виділяється своїм не по роках білим волоссям.
"Сидить було він у себе в малій кімнатці. Бринька, перебираючи струни гітари, вірної своєї супутниці у всіх пригодах, та щось бубонить про себе, - писав історик Гнат Житецький у статті "З часів студентства" 1925-го. – Але при запрошенні на якесь зібрання відразу кидався до гурту. Сам він не часто декламував свої вірші. Охочі до цього були його товариші, а найбільше близький приятель Сергій Шелухін. Раз-у-раз можна було бачить обох поетів – одного ніби-то в "мінорі", а другого – високого, чорнявого, з гострим поглядом, балакучого. Їх радо зустрічала всяка вечірка, всяке громадське і приватне свято. Шелухін меткий, гомінкий, з скрипкою в руках. Самійленко – трохи поважний, з бубном. Ото музики йдуть, буде й до співів і до танків".
Грали та розважали гостей вони і на весіллі Івана Франка.
Наступного року Володимир Самійленко навідується до молодої пари у Львові. Водять гостя околицями, по лісах збирають суниці. Це стає можливим завдяки київській "Старій громаді". Щоб київські студенти бачили і переймалися рухами, які зароджувалися на Галичині, відправляють щоліта туди двох-трьох студентів. Дають 100 рублів, яких має вистачити на дорогу і прожиття протягом двох місяців. От відправили у таку подорож Володимир Самійленко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поліція заборонила промови на похоронах письменниці
Там він пристає до трьох десятків студентів та гімназистів, які вирушають у "мандрівку краєм". Серед учасників подорожі майбутні доктор права Кирило Трильовський, письменник Осип Маковей та композитор Остап Нижанківський.
Їдуть спочатку залізницею, а далі фірами. Подекуди селяни на конях виїжджають назустріч з прапорами. Потім всі прямують до місцевої "Читальні" або "Товариства тверезості". Там виголошують промови та співають. Гостей запрошує до себе місцевий панотець. Годує і дає притулок на ніч. Часом мандрівники займають горище, наносять соломи. Лягають у два ряди і ще пів ночі дискутують.
"Добре запам'яталась мені гостина у отця Кантемира, який не пускав нас днів два чи три, - згадував Володимир Самійленко. Потім сам прилучився до мандрівки, найняв кілька фір та захопив для прохолоди компанії відер два пива".
Більше про Володимира Самійленка читайте у журналі "Країна" за 6 серпня 2020 року.
Володимир Самійленко народився 3 лютого 1864-го в селі Великі Сорочинці – тепер Миргородський район на Полтавщині. Мати - служниця пана Івана Лисевича Олександра Самійленко. Батько - поміщик, але коли він дізнався про вагітність жінки, то вигнав з маєтку. Обіцяв компенсацію 10 десятин землі, але вона відмовилась. Її взяв до себе на сусідні хутір Михайлівка дідич Олексій Трохимовський.
1875 року Володимир Самійленко став учнем Полтавської гімназії. У першому класі почав складати вірші. Після гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. 1886-го львівський журнал "Зоря" вперше опублікував його вірш з підписом "Йваненко".
У Києві зблизився з гуртком "Плеяда" Лесі Українки, Михайла Обачного та Євгена Тимченка. Вони перекладали шедеври світової літератури. Володимир Самійленко працював над "Іліадою" Гомера, "Божественною комедією" Данте і п'єсами Мольєра. З гуртком "Хрестоматія" укладав читанки і брошури для селян.
1890-го почав служити на телеграфі у Києві і видав збірку "З поезій Володимира Самійленка". Наступного року разом з Іваном Липою і Миколою Міхновським заснував таємну політичну організацію Братство тарасівців. Пропагували навчання українською мовою та ідеї самостійності України.
4 
35413
Коментарі