61 рік тому, 26 червня 1954 року 1600 солдатів з собаками і танками придушили повстання у Кенгірському таборі, яке тривало вже 40 днів. В результаті загинуло щонайменше 200 чоловік повсталих.
"Кенгір. Сорок днів свободи" - саме так називається документальний фільм режисера Олександра Рябокриса, який вийшов на екрани у січні цього. Під час роботи над фільмом, режисер не лише побував у Казахстані, а й зібрав величезну колекцію документів і свідчень про Кенгірське повстання, а також про умови життя в'язнів у радянських таборах.
Що надихнуло вас зняти фільм саме про ці події? З чого усе почалося?
Кілька років тому я робив фільм про Михайла Сороку (автор гімну Кенгірського повстання - Н.М.), який брав участь у повстанні. Я ще тоді торкнувся цього питання. Мене вразило, що в'язні табору, позбавлені всього, а не лише свободи вибору, знайшли в собі сили, щоб об'єднатися, вигнати охорону, організувати життя в таборі. Це неймовірно, але вони це зробили.
Чим був Кенгір?
Це був особливий табір. У СРСР таких таборів було всього 11. У ньому утримували людей, які мали строк від 10 до 25 років. Там були політичні в'язні. Кримінальних злочинців там не було. Це були люди, які свідомо боролися проти радянської влади, або які допомагали тим, хто боровся, а також ті, хто потрапив у полон або знаходився у німецьких концтаборах. Коли їх звільняли радянські війська, то відправляли з німецького табору в радянський табір. Українських в'язнів там було понад половина.
Які були умови життя в'язнів табору?
Ті, хто сиділи в особливих таборах, мали робочий день 10-12 годин на добу, важко працювали в каменоломнях, шахтах, на будівництві, земляних роботах. Ввечері після роботи їх запирали в бараках. Вони не могли вийти навіть в туалет. На вікнах висіли грати. Це тиснуло психологічно. В'язнів не ідентифікували за іменем і прізвищем, а лише по номерах.
Це майже як у німецьких концтаборах…
Так, абсолютно. Наприклад, їм давали право написати два листи в рік рідним. Слідкували за тим, щоб нічого зайвого не написали. Якщо ти не розказав про "хороші" умови життя в таборі, тобі могли додати строк.
Жінок теж посилали на кар'єри. Від них вимагали виконати таку норму, як і від чоловіків. Щодо будівництва, то жінок посилали на менш кваліфіковані роботи. Якщо чоловіки будували будинок, то жінки рили грунт для фундаменту, працювали на цегляному заводі. Там майже всю роботу робили вручну. Тому робота у жінок була дуже важка.
А якою була смертність серед в'язнів?
Точну цифру сказати важко, бо вона весь час змінювалася. Найбільша цифра була під час війни – смертність доходила до 15 відсотків. Колись я робив фільм про українці на Колимі. Мені один чоловік розповідав, що приїхало їх етапом десь 1500 чоловік. Лише за першу зиму від важких умов праці померло 700 чоловік. Через погане харчування людина за місяць виснажувалася.
Відомо, що на Колимі був авіаконструктор Сергій Корольов. Він сюди потрапив восени 1938 року і через місяць приїхав директор авіаційного заводу з Москви. Побачивши Корольова, він був здивований, як він змінився за короткий час. У нього випала половина зубів. Лише одну зиму Корольов перебув у таборах і ледве не помер.
А у 1954 році, можливо, вже було трохи краще з побутовими умовами. Влада була зацікавлена в робочій силі, оскільки в'язні видобували стратегічні матеріали - золото, платину, срібло, уранові руди, титан, вольфрам.
А де була найвища смертність?
На півночі, у північних таборах, де дуже сильний мороз. Там ще була ускладнена доставка продовольства. Могло замести і аж до вести не було продуктів.
Колишні політв'язні часто говорять про поганий хліб у таборах. З чого його робили?
Хліб був нечистий. У нього додавали і жолуді, тирсу, траву, хвою. Давали один буханець на день і треба було його поділити на три частини. Бувало, що людина з'їдала його за раз і голодувала до ранку. Хоча за нормами в'язням мали давати і м'ясо, і рибу. Однак насправді вони їли мерзлу картоплю, мерзлі буряки. На території табору були магазини, де можна було щось купити.
А як можна було отримати гроші у таборі?
За роботу не платили. Гроші могли лише родичі пересилати. Платити в'язням почали вже після повстання.
Відомо, що в Кенгірі, крім політичних в'язнів, були ще кримінальні. Як вони порозумілися?
Кримінальники у таборах були як трутні. Вони не працювали, а жили за рахунок політичних в'язнів. Змушували на себе працювати, відбирали одяг, їжу, тому ніколи не голодували. Це тягнулося до середини 1940-х років. Після того, як у табори почали потрапляти повстанці, то вони дали їм такий урок, що влада мусила розділити політичних і кримінальних в'язнів. У Кенгірі карні злочинці займалися тим же, що і завжди. Тому зібралася рада політичних в'язнів і вирішили послати у барак до кримінальних послів зі словами: "Слухайте, ми вміємо робити ножі не гірше за вас. Вас тут 600 чоловік, а нас 6 тисяч. Ми вам переріжемо вас за кілька годин до ноги". Влада хотіла натравити кримінальних в'язнів на політичних, щоб ввести війська в зону. Однак не вдалося.
А як зараз вшановують пам'ять жертв Кенгірського постання?
Кожного року здійснюється проща на місце гіпотетичного поховання жертв кенгірського повстання. В день придушення повстання 26 червня збираються з колону онуки, правнуки, діти повстанців, що живуть в Казахстан і йдуть пішки декілька десятків кілометрів до місця поховання. Кладуть на могилу квіти, ставлять свічки, відбувається траурний мітинг.
Чи не було проектів зробити меморіальний комплекс на місці табору?
На жаль, ні. Хоча у самому Казахстані роботу таку проводять. Біля Астани недалеко був табір, який називався "Астанинский лагерь жен изменников Родины" (АЛЖИР). В ньому утримували жінок, чоловіки яких отримували строк за зраду, і які не відмовилися від своїх чоловіків. Якщо арештовували чоловіка, то пропонували розлучитися, взяти дівоче прізвище і перевести на нього дітей – і все, можеш жити далі. Якщо жінка відмовлялася від цього, то її арештовували з дітьми часто. Для дітей теж існували спеціальні табори, якщо дитина зовсім маленька. А потім забирали дітей у спеціальний дитячий будинок. На місці такого табору зробили чудовий музей. Тут спорудили стіну з гранітних плит, де перераховані поіменно всі жінки, які там сиділи.
Як ви шукали очевидців повстання? Де вони проживають переважно?
Ці люди переважно з Західної України, Львова, Івано-Франківська, Буковини. Були на Рівненщині, Тернопільщині, але нещодавно померли. Один зі свідків Іван Ференчук, коли ми до нього приїхали, дуже зрадів. Він сказав: "Я зрозумів, навіщо я ще живий. Я живий, щоб розповісти вам це".
А як можете пояснити, чому в Росії це намагаються забути, а в Казахстані навпаки про жертв репресій?
Справа в тім, що Казахстан теж дуже сильно постраждав від Голодомору. Там були масштаби втрат ще більші, ніж в Україні. Якщо не помиляюся, через це загинула ледь не половина населення. Якийсь приїжджий партієць взявся організовувати колгоспи, але Казахстан – це скотарська країна. Люди жили з того, що випасали худобу в степу. Кочовиків загнали в колгоспи і не врахували особливості.
Про це пам'ятають?
У музеях все це показано, наприклад, у Жезказгані. Якщо в Україні досі говорять, що голоду не було, а був неврожайний рік, то у Казахстані таких голосів немає.
Нагадаємо, Кенгірське повстання — повстання політичних в'язнів Степового таборув табірному відділенні Кенгір під Джезказганом (Казахстан) 16 травня — 26 червня 1954 р. У повстанні брало участь близько 8000 в'язнів, більшість з них — засуджені за політичними статтями українці (також росіяни, балтійці, євреї та інші); всього в Степлагу було українців 46% — 9596 чоловік, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та балтійських "лісових братів".
Повстання почалося на Великдень 1954 року, коли конвоїри автоматною чергою розстріляли колону з в'язнями. 13 чоловік були вбиті відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні.
Повсталі поставили перед владою низку вимог. Серед них, зокрема, були такі: 1) притягнути до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, а також розслідувати всі факти застосування зброї, що були у 1954 році; 2) знизити термін ув'язнення засудженим на 25 років, а також змінити відношення до сімей в'язнів, засуджених за статтею 58; 3) встановити оплату праці ув'язнених на рівні із вільнонайманими робітниками, підняти шкалу заліків до 5 днів і ввести восьмигодинний робочий день для всіх в'язнів; 4) дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок; 5) обмежити право адміністрації у питаннях робочої дисципліни стягнень із в'язнів. В'язні заявили, що до приїзду члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК на роботу не вийдуть.
Переговори тривали 40 днів, однак консенсусу так і не вдалося досягти. Тому 26 червня 1954 року влада силою придушила повстання. Щодо кількості жертв, то точну цифру встановити не вдалося. Різні дослідники наводять цифри від 200 до 700 чоловік.
Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно спричинило серйозні зміни в каральній системі СРСР. Вже у 1960 році Кенгірський табір припинив своє існування.
4 
35413
Коментарі