"Кожна родина пережила голодування. У моєї свекрухи померли від голоду чоловік і 6 дітей 1933-го. Вижив син, мій чоловік Павло. Сама баба Наталка прожила 93 роки. Врятувалася завдяки листяникам", - каже жителька села Чернечий Яр Диканського району на Полтавщині 81-річна Ніна Селецька.

Фото: Ольга Стенько

Вона народилася в родині Пархоменків у жовтні 1939-го. Була середульшою дитиною в сім'ї. Батька Івана 1943 року забрали на фронт. За декілька місяців прийшла похоронка, що загинув у Молдавії.

"Німці нас не ображали. Дарма що я тоді невелика була, - продовжує. - А пам'ятаю, як вони зайшли, їх троє чи четверо було, не по нашому балакають. Кажуть: "матка, млеко, яйка". Це маткою матір називали. А вона зовсім у школу не ходила, могла тільки підписатися. Але знала, що казати: "У мене кіндерів багато, вони їсти хотять". А нас було в неї п'ятеро. То нічого в нас не брали. Коли вони відступали і знищували все, мати нам каже: "Діти, біжіть, отам паліть". А в нас стояло багато коп - сіно, жито, прядєво. Запалили, щоб не підходили німці. Так вціліла наша хата і вся вулиця. Інші села попалили".

Після війни почали відбудовувати колгосп.

"1946-го було погано. Усе забирали. По сусідству жив у Любки в приймах один. Здоровий мужик, у нього ще була така висока зелена фуражка. Він був отой, що м'ясо збирає. Приходили до нас і забирали яйця і все на світі. Осінню позабирали всю до одної картоплю. Лазили кругом, нишпорили знайшли всі сховки. Від голоду мати пухла.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ціна кожної страви - врятовані життя. Створили онлайн-ресторан пам'яті

Ми вже бігали самі. Ходили хліба просити. З листя оладки смажили. Особенно з липи були добрі. Як листяники пекли - не знаю. Але ніколи не забуду їх смак. У нас був ліс через дорогу. Росла ліщина. На ній узимку бруньки. Ми їх ходили рвати, терли, якось мати замішували і випікали. По траву ходили - з неї мати варила юшку. По ракушки на Ворсклу, коли було ще не холодно. Їх товкли і варили", - згадує жінка.

 

Бувало, хтось давав цукрові буряки або шкірки від картоплі.

"Якщо ми доносили їх додому, мати варила суп. Бувало поки донесу сама майже всі шкарлупи з'їдала - така була голодна. Трошки приносила. З настанням холодів почали в колгоспі роздавати для багатодітних родин "бульйон" - рідку баланду. Люди відпрацьовували в колгоспі безкоштовно - лише за їжу для дітей. Мати отримувала пайок – у бульйоні одна якась картоплинка плаває, без крупи. Хліба не було.

Найменша сестра Катерина померла.

"Івану тоді було 3 роки. Катя держала його на руках і просила їсти. Мати поки з колгоспу принесла тієї юшки, Катя вмерла з голоду. Було їй 7 років. Як на ліжку сиділа з найменшим Іваном на руках. Схилилася над ним і вмерла", - ділиться Ніна Селецька.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Голод - найдавніша та найдешевша зброя - історик

У родини не було не лише їжі. Узимку нічим було обігріти хату. Діти збирали хмиз у лісі, але не завжди вдавалося принести його додому.

"Дров не було. Ми ходили в ліс по дрова далеко. Було, на гору вийдемо, а лісник у нас забирав все. Був і гарний - Вервич, царство йому небесне. Не ганяв, казав, щоб тільки сирого не ламали. Ну ми й так не ламали - збирали хмиз. А були як Тодоренко - і наш же, знає, як ми злиденно живемо. І вірьовки забирав, і сокири забирав, що нічим було рубати. Було, топили соломою, яку десь знайдем. Чи листя нагребемо. Але в саду дерев не пиляли", - говорить жінка.

 

Щоб нагодувати дітей, продавали все цінне, що могло бути в родині. Мати вишивала простині, подушки, рушники. 1947-го мусила повіддавати за їжу все.

"А ранньої весни привезли нам підводою картошку з колгоспу. У нас тоді була велика хата. Мішки склали в хаті, щоб картошка нагрілась і проросла. Це було для колгоспу. Сказали, щоб не брали й картошини. А мати була така чесна, що жодної не взяли. А ми, було, гризли її сирою. Жодної не взяли садити. Але свої городи тієї весни люди садили - зберегли якесь насіння - хоча би буряки", - розповідає Ніна Селецька.

×