Подолали усі труднощі - з російського табору до Києва привезли тіла дисидентів

19 листопада 1989 року в Києві провели в останню путь загиблих у радянських таборах українських дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого. Попри демократичні процеси в СРСР, спроби перепоховання наштовхнулась на опір старої системи, який все ж вдалося подолати.

Тіла Стуса і Литвина довелося вивозити з кладовища у селищі Кучино, Чусовського району Пермської області. Тіло Тихого привозили діти з території обласного шпиталю. Дисиденти відбували ув'язнення у місцевому таборі ВС-389/36. Одним з організаторів перепоховання був український письменник Володимир Шовкошитний.

"Тоді це ще було заборонено. Була пряма заборона в усіх їхніх циркулярах по так званій пенітенціарній системі. Було записано, що забороняється перепоховання, особливо "політзеків", якщо вони не відсиділи і не відлежали після смерті, призначеного їм терміну", - згадував він на Радіо Свобода.

Українцям вставляли палки в колеса. Розповідали, що в Пермській області епідемія сибірської виразки. Тоді Шовкошитний вирішив отримати дозвіл санепідемстанції Чусовського району за допомогою клопотань до відомих діячів.

"Я пішов до директора кіностудії імені Довженка Миколи Мащенка. Тоді був й з'їзд народних депутатів Радянського Союзу, то я пішов до тих, хто від нас там був – до Бориса Олійника, покійного вже тепер, на жаль, покійного теж уже Михайла Бєлікова, він був першим секретарем Спілки кінематографістів, і до Юрія Щербака. Запасся я листом і від Юрія Мушкетика, голови Спілки письменників України. Для кожного "клерка" був окремий лист, до кожної структури по декілька клопотань: щоб санепідемстанція не втручалася; щоб допомогла міліція, а до спецкомбінату, щоб виготовити труни, аж три депутати Союзу підписали клопотання. І таких клопотань на кожний дозвіл від інших людей з титулами я зібрав багато", - розповідає Шовкошитний.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Політв'язня Юрія Литвина знайшли у камері із розрізаним животом

 

Згодом мав особисту зустріч із начальником КДБ Чусовського району майором Ченцовим, який знищив останню збірку віршів Стуса. Той хотів протидіяти, але змушений був погодитись на невтручання.

"Заважати вам не будуть, тільки допомагати", - казав він. - А я кажу: "Моя професія після літінституту – літредактор. Редагуємо ваш текст: Ми вам заважати не будемо і крапка. Далі продовження не треба" - згадує діалог дисидент.

"Володимир Шовкошитний замовив домовини цинкові в Пермі, на якомусь підприємстві, але їх до кінця не зробили. Приходили якісь там чиновники і радили майстрам цю роботу не робити. Дві домовини були зроблені, а ще одна ні. То був клопіт синів Олекси Тихого. Вони були змушені самі власноруч робити домовину, хоча за нашими звичаями це не дозволено", — пригадував на Громадському ще один учасник подій, дисидент Василь Овсієнко.

Після поїхали на кладовище.

"Домовини підняти не змогли. Тому що в нас ще не було цинкових. А чого не було? Тому що в дорозі машину, яка везла домовини, звинуватили у тому, що вони збили хлопчика. Треба було вертатись на кінець міста. Коли Шовкошитний і водій вийшли з будки ДАІ — побачили, що їм прокололи праві колеса. Їх відпустили тоді, вибачившись, що мовляв, це не вони збили хлопчика", — описує Овсієнко.

Спочатку під пильним наглядом перевдягнених гебістів викопали труну Стуса. Допомагала кіногрупа та група волонтерів.

"Погляд зафіксував рубану рану в нього на скроні. Шкіра була розбита і було враження, що на ній кров, - пригадує Шовкошитний. - Потім дивлюся, мають бути руки на грудях чи на животі схрещені, свічка або хлібина. Нічого цього немає і рук немає. Руки виструнчені вздовж по швах. Стус муміфікувався. Він пролежав 4 роки 2 місяці, мабуть, 13 днів. Жодного тління немає. Просто висохла шкіра як пергамент. Абсолютно не змінилися риси, я його впізнав по фотографії. Мали переносити тіло. І раптом чую, що хруснуло. А сліплять прожектори від знімальної апаратури, це ніч, я не бачу, що роблю. Дивлюся, на лівій руці Стуса закляк відчепиреним мізинчик і, коли я підтикав матеріал, надломилася остання фаланга. Я дивлюся туди, за моїм поглядом "пішов" і прожектор, а там кришталик блідочервоного кольору. Волосся у мене на голові підняло ту білу чорнобильську шапочку. Я розумію: "Це краплина крові. Це Стусова кров". А я ж поет – думка в голові пролітає: це остання краплина Стусової крові, яку він віддав за Україну."

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У міліції оголосили полювання на українських дисидентів

Тіла доправили літаком до Києва.

 

"В Борисполі було може чоловік із 300 з прапорами і корогвами. І як тепер бачу, як злетіла на машину Валентина, Василева вдова, і впала на цей ящик. Домовини ночували у Покровській церві на Куренівці", — додає Василь Овсієнко.

У тодішньому Києві за спогадами очевидців зібралось понад 30 тис. людей.

"Приїхали на Софіївську площу — а там уже тьма людей! Люди розповідали, що до останньої години не було людей на площі. Люди побоювалися, що їх можуть там порозганяти. І ховалися по тих маленьких вуличках. Як тільки три автобуси з домовинами приїхали, площа раз і наповнилася. Ми хотіли нести тіла на плечах аж на Байкове. Але КГБісти наполягали, що ні, везти у машинах", — зазначає колишній політв'язень.

Тіла перепоховали на Байковому кладовищі.

"Я взяв тоді слово: Кого ми ховаємо? Ховаємо "Особливо небезпечних рецедивістів". Ось Олекса Тихий відбув 17 років в неволі, Юрко Литвин 22 роки, Василь Стус 12 років. За що? За слово істини, за правду", — пригадував Овсієнко.

Тоді радянська міліція вперше не наважилась видирати національні прапори з рук українців.

×