7 січня 2011-го на 80 році життя померла Михайлина Коцюбинська, відомий історик літератури, критик та перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників. Вона була племінницею класика літератури Михайла Коцюбинського.

Пропонуємо спогади про неї.

Вона народилася у Вінниці, де її батько створював музей Михайла Коцюбинського. Закінчила Київський держуніверситет і аспірантуру Інституту літератури. Дружила з поетесою Ліною Костенко, художницею Аллою Горською. 1965-го під час перегляду стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у столичному кінотеатрі "Україна" виступила проти арештів інтелігенції. За це її виключили з компартії, а за два роки звільнили з інституту. Її викликали на допити, стежили.

Михайлина Коцюбинська згадувала, як 1966 року на Комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ її виключали з партії:

"Один з присутніх запитав: "Про що ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?" На це я, не довго думаючи, відповіла: "Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток"...

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Діти грали у футбола черепом, набитим сіном"

Доброзичливі колеги вмовляли її покаятися, мовляв, вона ж зовсім не для тієї компанії...

— А для якої ж я?

— Вони йдуть на боротьбу. А ти ж естетка, ти навіть слів не знаєш таких крутих...

— Знаю, — мовила тихо.

— Ану скажи мені прямо...

— "Бл…ь!"

Бідолашний співробітник одразу второпав, що слово сказано аж ніяк не випадково, а цілком адресно.

Майже рік не могла знайти роботу. Потім стала редактором у видавництві "Вища школа", пропрацювала там 18 років.

"Отримувала там мізерні гроші, щоб вижити займалася перекладами. Перекладала з польської, англійської, французької. Як Україна стала незалежною і я став директором інституту літературознавства, одразу запросив Михайлину на роботу, - розповів директор інституту літературознавства Микола Жулинський. - Вона у нас працювала до останнього дня. Михайлина багато зробила. Перевезла архіви Олександра Олеся з Праги, опрацювала архів Володимира Дрозда, написала книгу "Мої спомини". Кілька років у неї боліли ноги. Їй було важко рухатися, але вона щодня приходила в наш інститут на роботу".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу

"1976-го слідчий викликав її на допит. Як закінчив, запитав: "От ви від мене підете і що будете робити?" Вона відповіла: "Піду у ванну і довго митиму руки". На першому засіданні "Меморіалу" хтось із комуністів кинув запалену димову шашку. Почалася паніка. Із залу встала Михайлина: "Чоловіки, зберігайте спокій. Українців петардою не залякаєш. Дайте провокаторові по шиї та пішли далі". Ми так і зробили", - згадував покійний режисер Лесь Танюк.

1990-го Михайлина Коцюбинська впорядкувала книжку поезій Василя Стуса "Дорога болю". Тоді ж очолила колектив, який підготував 6-томне видання його творів.

"Робота з текстами Стуса була її хрестом, — казав Лесь Танюк. — Вони познайомилися в Інституті літератури, коли він був аспірантом. Михайлина була серед тих, хто перевозив його тіло на батьківщину. По смерті Стуса із запізненням отримала від нього листа зі словами: "Не відчувай моєї неприсутності". Над його текстами працювала дев'ять років, це була каторжна робота. 6-томник перевидавали кілька разів, але все одно його немає у продажу".

"Коли батько був у засланні, Михайлина Хомівна з ним листувалася. Він в основному присилав їй вітальні листівки. Вкладав їх у листи до дружини. У листах називав сестрою, часто звертався "моя Михася", - згадує син Василя Стуса Дмитро.

Василь Стус писав із заслання в листівці, переданій через дружину: "Михасю, якщо в день народження ти побачиш, що до тебе схиляється небо, то знай, що це зробив я". Або іншим разом: "Скучив за тобою, як за Софією Київською".

А дисидент Євген Сверстюк з цього приводу писав: "Велике щастя випало на долю Михайлини Коцюбинської, що вона знайшла роботу на міру своїх творчих сил. Для української культури це дуже щаслива обставина, що розтерзана й розкидана спадщина такого великого поета, як Василь Стус, потрапила до надійних, умілих і дбайливих рук. Бо то ціла трагедія, що повторюється часто, коли за тексти талановитого автора беруться люди, які не знають їхнього значення та їхньої справжньої вартости".

"Після 1970-го я жила на Черкащині в батьківському селі, — розказувала сестра В'ячеслава Чорновола, Валентина.— Коли приїжджала до Києва, зупинялася в неї. Вона мала кімнатку в комунальній квартирі. Таня (сирота, яку Коцюбинська вдочерила) спала в дитячому ліжечку, а ми з Михасею тулилися на односпальному валетом. Вони бідно жили, але вона завжди намагалася дати мені гроші. Я відмовлялася, то в кишені засовувала. Згодом їм дали 2-кімнатну квартиру на Троєщині".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Довженко ночами боявся серцевого нападу і перетягував своє ліжко то до Юрія Смолича, то ще до когось із сусідів"

Михайлина Коцюбинська не виходила заміж. 1983-го доглядала на 30 років старшого овдовілого письменника Бориса Антоненка-Давидовича.

Про цю сторінку свого життя так згадувала сама Михайлина:

"Щоб ви зрозуміли, якими були ті часи, я розповім про одну дуже особисту справу, про яку я раніше ніколи не говорила. Борис Антоненко-Давидович був чи не найближчою мені людиною. Жилося йому дуже важко. Його дружина була психічнохворою, а син став кримінальним злочинцем. Коли померла його дружина, Борис Дмитрович опинився у дуже складній ситуації. Йому потрібна була допомога. Оскільки я з донькою й онукою жили в одній кімнаті, він запропонував мені переїхати до нього. Він хотів, щоб ми одружилися. Я переїхала до нього, опікувалася ним, як могла. Наш дім був теплий і затишний. Із плином часу Борис Антоненко-Давидович дедалі більше прив'язувався до мене. Його бажання одружитися зі мною дедалі міцнішало, і саме тоді й розпочалася наша епопея. Я й досі маю папку з документами у цій справі. Мені про це складно говорити. Ми подали офіційну заяву на одруження до ЗАГСу. Її прийняли. За три дні перед шлюбом надійшла заява його сина (який перебував у тюрмі), в якій він просив звернути на мене увагу, бо я аферистка. Такий же лист надійшов і на місце моєї роботи. Коли ми прийшли до ЗАГСу, начальниця викликала мене у свій кабінет й повідомила про заяву сина Бориса Дмитровича, резюмуючи, що вони мають на цю заяву якось відреагувати. Моя донька збагнула, що щось не так, увірвалася в кабінет начальниці й висловила все, що думала з цього приводу. Я і дружина Світличного намагалися вгамувати її. Наступного дня після подій у ЗАГСІ по мою доньку прийшов міліціонер. Він сказав, що троє свідків (в кабінеті крім нас з Льолею Світличною нікого не було) посвідчили, що вона нецензурно лаялася і кидалася на завідувачку з кулаками. Її привели до суду, де розпитували в основному про те, чому вона мене,свою матір, захищала, і присудили до штрафу.

Ми тричі подавали заяву на одруження, й тричі нашу заяву відхиляли. Пізніше у судовому порядку Бориса Антоненка-Давидовича намагалися визнати недієздатним. Намагалися довести, що Борис Дмитрович неосудний. До нас приходили лікарі-психіатри, мене продовжували цькувати на роботі, у це втягнули сина Бориса Антоненка-Давидовича. Нарешті вони довели мене до того, що я виїхала з його квартири. Одначе, незважаючи на це, Борис Дмитрович надсилав листи, петиції й протести до різних інстанцій. Він звертався до прокуратури, до суду, до ЦК партії — усе безрезультатно. Невдовзі після цієї історії Антоненко-Давидович тяжко захворів і помер. Така система тиску застосовувалася скрізь, навіть у найінтимніших сферах життя.

Ця історія з Борисом Антоненком-Давидовичем була однією з найдошкульніших у моєму житті, адже мене намагалися виставити корисливою особою, створити враження, мовби я опікуюся ним із розрахунку отримати його квартиру".

Ще казала про себе: "Я народилася… і навіть казали мені, в тій самій кімнатці, що й Коцюбинський. І назвали мене на честь його. І все своє життя я була свідома цієї високої чести й відповідальності і намагалася – що б не робила… які б непрості моральні дилеми не поставали переді мною – імені цього не зганьбити".

×