"Фронтовики передбачали домінування іншої пам'яті про війну" - Ярослав Грицак

Ця правда була замовчувана. Вона замінена празникуватим тоном. Найбільший злочин – фронтовиків вбивали двічі. Вперше - на фронті, вдруге – їхню фронтову пам'ять. Це тяжка пам'ять. Вона складається зі смертей, поранень і голоду. Її замінили фальшивими картинками, які ми бачимо ввесь час на парадах, кіно. Поки фронтова правда не вийде наверх, ми будемо далі жертвами цієї глянцевої історії. Це небезпечно, бо нам показують, що війна це добре, треба повторити. Натомість вся сучасна Європа будувалася за принципом "Ніколи більше" – не слід повторювати цей жах. Для України це дуже важливо, бо вона є однією із тих, хто найбільше постраждав і у нас нині йде війна. Тому нам треба святкувати свої перемоги.

Якби нацисти перемогли, нас би не було серед живих, нічого українського б не існувало. Але ціна цьому непомірна, невиправдано висока. Комуністична держава була побудована на розтраті людського матеріалу. Фронтовики пишуть, що радянська політика під час війни була продовженням довоєнних репресій. Гинули найчесніші та найінтелігентніші. Виживали ті, хто міг відсиджувати на фронті. Це були учасники загороджувальних загонів, енкаведисти, службовці штабів. Саме вони потім почали підміняти пам'ять. Перемоги присвоїли собі.

Втрата живої фронтової пам'яті – найбільша втрата для істориків. Більшість справжніх учасників війни не писали своїх спогадів та не любили згадувати війни. Для них це глибокі травми. Та й писати тоді відкрито такі речі було небезпечно, особливо за сталінського режиму. Німці писали щоденники і ми бачимо як виглядала війна з боку солдатів і офіцерів Вермахту. Якщо взяти пізнішу в'єтнамську війну, то американські солдати про неї розповідали і писали масово, вони не ховалися. Радянські солдати не залишили спогадів, крім поодиноких випадків. Є спогади Ніколая Нікуліна, який потім став науковцем. Їх всім необхідно читати. Показують правду війни.

З українців є спогади Федора Моргуна – секретаря полтавського обкому партії. Він їх назвав "Сталінсько-німецький геноцид українського народу". Будучи партійцем, він назвав поводження Сталіна з українцями геноцидом, зокрема, під час війни. Він сам хлопець із Полтавщини, згадує, що як тільки в 1943-му їх село визволили від німців, то всіх хлопців допризивного віку відправили на фронт. Необучених, без зброї, одягу та їжі. З одною гвинтівкою на 2-3 особи. За місяць боїв з 10 дорослих чоловіків залишалось тільки двоє. Людей гнали не в обхід, а на кулемети напряму. Щоб завалити ворога трупами. Ніби це було єдине, що знали радянські командири. Без маневрів і шляхів відступу, тільки гнати гарматне м'ясо на загибель. Цю правду не знають. На той час коли можна було говорити, більшості фронтовиків уже не було.

День пам'яті мав би бути вихідним. У нас він такий один в році. Зважаючи на те, що Україні була одним із головних полем битви і першою жертвою. Не слід забувати наскільки український фактор був важливий у цій війні. Тому у нас як ніде у світі слід відзначати день пам'яті на гідному рівні.

Ніколай Нікулін писав, що під час війни гинули найкращі, а залишалися найгірші. Тому передбачав через декілька поколінь домінування іншої пам'яті про війну. Ті що залишилися будуть розповідати, які вони були герої. Нові покоління виховані в цьому дусі. Треба припинити цей механізм відтворення фальшивої пам'яті. Необхідно робити все аби перервати його. Це слід робити разом з реформами, зміною клімату в країні, відходу від радянської спадщини. Але разом з тим зараз відміняти 9 травня не можна, бо цей день є дуже важливим для фронтовиків, які ще залишились. У них не можна забирати це свято. Їм потрібно дати спокійно з ним дожити. Перемогу слід відзначати, але не треба забувати ціну цієї перемоги. Не можна робити головними героями Сталіна і Жукова. Та кількість жертв – результат саме їх "таланту". Казали "баби ще народять".

Квіти до пам'ятників, молитви у церквах, відверті розмови на телебаченні. Це день задуми, хвилин мовчання. Слід говорити про неповторність людського життя і про те, що його забирали для злочинних цілей. Це не повинно більше ніколи повторюватись. Віддати шану померлим. Тим які ніколи цієї справжньої шани не мали. Багато жертв не те що не пораховані, а навіть не поховані. Тому суспільство не віддало їм належну шану. І звичайно шана тим, хто залишився живий. Тільки слід відмежовувати енкаведистів і комісарів від учасників війни, які винесли її на своїх плечах.