Сьогодні відзначають 102-ту річницю бою під Крутами. 29 січня 1918 року юнаки виконали наказ командування і зупинили стрімкий наступ ворожих більшовицьких сил.

Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який урятував молоду українську державність.

Фото: УНІАН

Передумови

На початку грудня 1917-го петроградський Раднарком в ультиматумі Українській Центральній Раді вимагав легалізувати більшовицькі військові загони в Україні та припинити їхнє роззброєння. У документі за підписом Володимира Леніна і Льва Троцького зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти нього. Не дочекавшись відповіді від українського уряду, Раднарком оголосив війну УНР. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові проголосив так звану Українську Народну Республіку Рад і вже з другої половини грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в УНР.

Бойові дії розпочались у середині грудня 1917 року. З проголошенням Четвертого універсалу і незалежності УНР країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. За різними оцінками, чисельність війська, яке було готове виступити на боці Центральної Ради, скоротилася з 300 тис. до 15 тис. Солдати старої армії на той час переважно були втомлені війною й не хотіли продовжувати служити, що змусило усі нові уряди, які виникали на уламках імперії, створювати нову армію з добровольців. Під час наступу радянської армії бійці УНР нерідко переходили на бік більшовиків або ж проголошували нейтралітет.

 

У середині січня 1918 року Раднарком розгорнув повномасштабний військовий наступ на УНР. Зайнявши Полтаву, на захід просувалися радянські загони під командуванням Михайла Муравйова, вони складалися переважно з московських, петроградських і тверських червоногвардійців - усього 1500 бійців - та панцирника. З боку Гомеля наступав на Бахмач "революційний" відділ Берзіна, який налічував 3500 вояків, 400 матросів Балтійського флоту, 12 гармат і панцирник імені Володимира Леніна. Нечисленні війська Центральної Ради чинили слабкий опір агресору.

Кількасот юнкерів тримали оборону

28 січня обидві радянські колони з'єдналися на вузловій залізничній станції Бахмач. Муравйов розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач - Ніжин - Дарниця. Українські частини без бою відступили до станції Крути. Військовими силами Центральної Ради командував сотник Федір Тимченко. Під його командуванням залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку, панцирник під командою сотника Ярцева і бойовий потяг сотника Лощенка.

Українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. Тоді, як Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, у штабі Київського військового округу очікували головного удару з боку Полтави. Завдяки цьому, на полтавський напрямок було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи - 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького - разом 500 бійців.

 

Натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців - 116 осіб. До станції Крути їхній ешелон прибув 29 січня, о 4.00.

Після об'єднання загонів було загалом понад 600 юнкерів, студентів вищих шкіл, гімназистів і учнів інших шкіл, при 16 кулеметах. Були лазарет із лікарем Бочаровим та санітарами. Був також вагон із запасом набоїв та гранат. На додаток, уже під час самого бою, приєдналися ще 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

Близько 9.00 розпочався наступ. Загін матросів потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й панцирник і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, який наступав, та вели їх обстріл.

На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитими та пораненими, більшовики продовжували наступ. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав до сьомої вечора, тобто до темряви, упродовж 10 годин. Командир студентської сотні був важко поранений і згодом помер.

 

Коли бій почав стихати, українські сили відступали до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути у напрямку Києва. Першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2-га, 3-тя і 4-та сотні юнкерів, а 1-ша сотня прикривала відхід вогнем. Більшості вдалося відступити потягом у бік Києва.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Їх труїли і підривали - топ-12 борців за незалежність України

Героїчний подвиг

Коли зібралися всі українські підрозділи, з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід з 30 осіб. Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями.

Червоний командир Єгор Попов, розлючений втратами 300 осіб з боку радянських військ, наказав вбити полонених. За свідченнями очевидців, із 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати "Ще не вмерла Україна", решта студентів підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

 

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Берестейського миру, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій Могилі в Києві. Тіла перевезли до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання.

На церемонії виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Він назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями. Поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш "Пам'яті тридцяти".

×