Українські поети, що носили ім"я Василь, як правило, жили нелегко й часто вмирали рано. Стус, Чумак, Еллан, Симоненко чи Василь Вишиваний (принц Габсбурґ), який теж віршував. А Василь Барка жив довго.

Справжнє прізвище його — Очерет. Він родом з Полтавщини, із села Солониця. Батько Василя воював дві війни в козачих частинах царської армії. Після поранень і контузій осів удома. Мав хату на відлюдді, над Ромоданівським шляхом. Це той шлях, де розбишакував Чіпка в романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли..?". Там справді місця непевні: старий Очерет іноді мусив ночами відстрілюватися від розбійних ватаг.

Він мав трьох синів. Старші обоє інженери. Іван потім прийняв сан священика, а Олександр робив згодом аерофотозйомку узбережжя Льодовитого океану. Менший, Василь, після закінчення педтехнікуму вчителював на Донбасі. Звідти через конфлікт із партійним начальством утік на Кавказ. Там навчався в педінституті на філології. У Краснодарі познайомився з красунею-черкешенкою (адигейкою) Натхо Довлетхан. Одружилися 1932-го, наступного року народився син Юрій. Натхо писала п"єси, стала директором театрального технікуму, вчилася на режисера в Москві, грала в театрі в Майкопі. А Василь захистив у Москві кандидатську дисертацію про стильові особливості "Божественної комедії" Данте.

У літературі дебютував 1930 року збіркою віршів "Шляхи". Книгу назвали класово ворожою вилазкою. Він спробував виправитися, видав ще одну збірку, теж розкритиковану, й він, як поет, замовк на десять років. При тому був цілком правовірним радянським інтелігентом. Коли почалася війна з Гітлером, пішов в ополчення, хоча за станом здоров"я міг і не піти.

Ополченців поспішно приєднали до регулярної армії, але не озброїли. Німці розколошматили їхню частину. У ніч на 10 серпня 1942 року поранений Барка опинився на окупованій території. Дороги назад не було: Сталін тоді оголосив ворогами солдатів, які не з власної волі зосталися по тому боці фронту.

На початку 1943 року Василь Очерет востаннє бачив свою сім"ю: його мобілізували на роботу до Німеччини. Саме там, в охопленому пожежами й розбомбленому Берліні, поет знову почав писати вірші. У тому пеклі він повірив у Бога і прокляв свою попередню віру в комунізм. Тому Барка любив перефразований афоризм Сковороди: "Світ упіймав мене — але не втримав!".

Одна шанувальниця приходила й готувала йому голубці

По закінченні війни спробував нелегально перейти французький кордон, за що французи його ув"язнили. утім, ненадовго, бо він їх переконав, що любить їхню літературу. Зрештою на початку 1950-х опинився в США. Працював ким доведеться і — писав.

Довго збирав матеріали про Голод 1933 року, якого сам був свідком. 1963 року видав повість "Жовтий князь". Згодом у престижному видавництві "ґаллімар" вийшов французький переклад. Цей роман тепер у нас хрестоматійний. Він уперше вийшов в Україні в журналі "Дніпро", в часи пізньої Горбачовщини. Читачі, які пережили 1933 рік, відзначали, що персонажі Барки надто багатомовні, а Голод насправді був страшний ще й тим, що люди мовчали, бо не мали сил говорити.

Та багатомовність була властива самому Барці. Поет Богдан Бойчук згадує, як на початку 1990-х Барці запропонували видати в англійському перекладі його роман "Рай". Але роман треба було трохи скоротити. Барка взявся за це — і "скорочений" варіант виявився на сто сторінок більшим, ніж до того. Згодом він ще "коротив" той роман, доки замість одного тому стало три. Взагалі він любив тричастинні твори — бо так робив його улюблений Данте.

Ще Бойчук згадує: Барка був ерудований, його було любо слухати, коли говорив про світову культуру, про Данте, якого цитував староіталійською мовою. Але коли заходило про Бога, Барка робився велемовним і гарячим, сердився й кричав: "Ви уявляєте собі Бога, ніби він директор якоїсь промислової компанії! А Бог зовсім не такий!" — і брався довго нудно пояснювати, який саме.

Можна думати, що Бойчук перебільшує. Але можна й повірити. Бо якось у журналі "Сучасність" вийшла невелика рецензія Барки на книгу шаржів та епіграм. У тій книзі був шарж і на самого Барку. Він не образився й коректно написав, що "в шаржі на Барку є вияв якоїсь надсильної інтелектуальної замороки". Це зайняло всього три рядки. Про інші вміщені в тій книзі шаржі теж написав по три рядки. Але раптом зачепився за те, які на вигляд ангели, архангели, херувими  та серафими — й про це в маленькій рецензії написав майже 70 рядків.

Барка, не будучи схильним до точних наук, сам собі вигадав і фізику, й хімію, й математику. Він варив чай із піску й вважав це корисним, бо така була його власна "хімія". Захопившись оптикою й переломленням "шкідливих для зору сонячних променів", вирішив носити темні окуляри. Одних здалося мало — начепив ще одні, а потім і треті. Дужки трьох окулярів муляли вуха, поет підмощував на вуха газету й мав екстравагантний вигляд. А потім це скінчилося, і до кінця життя він не носив окулярів.

Або ще: він любив рис. А жінок уникав, жив самітником. Одна шанувальниця іноді приходила й готувала йому голубці. Якось вона застала, як Барка їх руйнує: капустяне листя викидає, а рис промиває під краном.

— Що ви робите?!

Барка почервонів:

— Вибачте, але я такого не їм.

Отже, делікатність не дозволила йому сказати про це раніше.

Він жив у старій дерев"яній водонапірній вежі. Був цікавіший за свої вірші, які — щоб читати — треба бути постійно таким екзальтованим, як сам автор. Його епопея "Свідок для сонця шестикрилих" — чотири томи, по 500 віршованих рядків кожен. За три роки до смерті Барка пережив інсульт, після чого мова його стала нерозбірлива. Та він, як і раніше, любив поговорити, хоча зрозуміти щось було вже важко. Ті, хто знав поета, просто слухали, знаючи, як йому важливо проповідувати.

Він жив ідеєю "білого чернецтва" — тобто служив Богові сам, поза монастирем. Знав кілька мов, а писав тільки українською, що теж було подвигом, адже в Америці не здобудешся на великі тиражі українських книг.

1908, 16 липня — Василь Очерет (Барка) народився в селі Солониця Лубенського повіту на Полтавщині
1927 — після педтехнікуму вчителює в Сьомій Роті, шахтарському "посьолку" на Донеччині
1928 — переїжджає на Кавказ
1932 — одружується з адигейкою Натхо Довлетхан. Через рік народився син. Нині Юрій Очерет — завкафедрою французької мови Адигейського педінституту. Не бачився з батьком із 1943-го по 1993-й
1943 — мобілізований до Німеччини як остарбайтер. Із 1950 року живе у США
1963 — виходить повість "Жовтий князь"
2003, 11 квітня — помер у Нью-Йорку, похований на українському православному цвинтарі у Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі

×