Початок Карпатського рейду З"єднання партизанів Сумщини Сидора Ковпака можна вказати з точністю до години — 12 червня 1943 року, 18.00. Чого не можна сказати про дату закінчення. Бо поверталися з Карпат партизани розрізненими загонами, групами, поодинці.

У середині вересня на хутірець Конотоп на півночі Рівненщини, визначений ще в Карпатах місцем збору, почали прибувати перші групи ковпаківців. Наприкінці вересня — основні загони. Закінченням рейду можна вважати й 21 жовтня 1943-го. Тоді Ковпак підписав звіт про рейд для Українського штабу партизанського руху (УШПР).

За радянських часів багато книг, дисертацій, фільмів лише замулили історію Карпатського рейду, приховавши найсуттєвіше. Починаючи з найголовнішого: яким було завдання та чи виконали його ковпаківці? Після війни спогади писали й Ковпак, і начальник штабу з"єднання Григорій Базима. Уцілів щоденник загиблого в Карпатах комісара з"єднання Семена Руднєва. Ґрунтовні спогади написав помічник Ковпака з розвідки Петро Вершигора. Детальні мемуари у формі щоденника залишив Василь Войцехович — заступник Базими з оперативної частини. Нарешті, мемуари написав генерал Строкач — начальник УШПР. Але в жодній із цих книг немає чіткого пояснення завдання рейду в Карпати, поставленого УШПР і ЦК КП(б)У, а фактично — Сталіним.

Утім, виявити його можна з окремих речень, реплік, зауважень мемуаристів. А також з уважного вивчення історії українських радянських партизанів. Диверсії на нафтопромислах, вивчення ситуації в окупованій Західній Україні, демонстрація радянської сили "західнякам" — все це було другорядним завданням Ковпака. Головне — прийти в Карпати і залишитися там. Створити в горах партизанський край, підготувати базу для приходу туди інших партизанських з"єднань.

УШПР уже мав такі краї на правобережному Поліссі. Зокрема, глибокої осені 1942-го з лівого берега Дніпра на північ Київщини та Житомирщини перейшли загони Ковпака і Сабурова, згодом — чернігівське з"єднання Федорова.

Партизани очистили від німців великі райони і влаштували аеродроми для прийому літаків із Великої землі. Ті постачали все необхідне для війни — і вибухівку, і кваліфікованих підривників. Назад літаками вивозили хворих і поранених. У результаті стратегічна залізниця Ковель–Київ опинилася під постійним прицілом партизанів. Вибити їх із Полісся у німців забракло сил. І на літо 1943-го ця залізниця зі стратегічної стала для них другорядною. А в партизанів настали "важкі" часи: диверсійні групи з різних загонів, вийшовши на залізницю, мусили ставати в чергу, щоб підірвати ешелон. А підірвавши, дивувалися: "Чим той клятий фашист воює? В ешелонах то брухт, то деревина, то вугілля". Окрім того, навесні 1943 року партизани зірвали спроби німців налагодити судноплавство по Прип"яті.

Диверсійні групи мусили ставати в чергу, щоб підірвати ешелон

Подібний партизанський край у Карпатах міг завдати нового удару по німецькому тилу. Зокрема й по карпатських нафтопромислах. Для першого стрибка обрали з"єднання Ковпака. 12 червня від села Мілошевичі на українсько-білоруському кордоні (північ Житомирщини) до Карпат вирушили 1517 бійців. Із важкої зброї мали дві 76-ти та п"ять 45-міліметрових гармат, кільканадцять мінометів різного калібру. Вози були перевантажені вибухівкою і боєприпасами. Напередодні в Західну Україну вирушило з"єднання Федорова. Але не в Карпати, а на Волинь. Федоров закріпився під Ковелем і майже повністю паралізував роботу цього важливого залізничного вузла.

Обійшовши Рівне із заходу, Ковпак різко повернув на південь, пройшов усю Тернопільщину. У ніч на 16 липня партизани подолали Дністер по мосту північніше Галича й увійшли в гори. І вже ввечері того ж дня німці — Войцехович пише про 60 тис. — блокували з"єднання на 8–10 кв. км. Два тижні Ковпак кружляв горами, прориваючи одне оточення за іншим. А було їх понад 20. За цей час з"єднання втратило всю важку зброю, обоз, усіх коней — їздових і кавалерійських. Частину з них ковпаківці з"їли, бо голодували. Повного знищення можна було уникнути лише втечею з гір на рівнину — про закріплення в Карпатах уже й не йшлося. І Ковпак (Руднєв на той час уже загинув) вирішує розділити з"єднання на шість загонів, які мали самостійно дістатися Полісся. Усіх важкопоранених, хто не міг сам іти, зібрати в окрему, сьому групу, дати їм супровід-охорону (роту, півсотні бійців) — і хай щастить.

Віддати такий наказ Ковпак довго не наважувався. Розділення — визнання військової поразки, адже з"єднання фактично переставало існувати як цілісний військовий підрозділ. Надія, що більшість загонів вийдуть із Карпат і з"єднаються знову, була примарною. Та сталося диво — із Карпат вийшли всі шість загонів. Навіть більшість важкопоранених удалося врятувати.

Отже, завдання рейду Ковпак не виконав — воно було нереальним. Ковпаківці прийшли на територію, абсолютно не пристосовану до тієї партизанської війни, до якої звикли за два роки. У цьому провина того, хто віддав наказ рейду. Карпати не Полісся, у горах маневрувати вкрай важко. А без маневру партизани були приречені.

Підтримка з Великої землі була неможливою: фронт далеко від Карпат, літаки за ніч не долітали. А якби й долітали, то як скинеш вантаж, коли партизани ведуть безперервні бої й не можуть ніде зупинитися довше, ніж на півдоби? Необхідної для будь-якого партизанського руху підтримки місцевого населення не було. І не тому, що це "західняки". Якби навіть гуцули всі були комуністами, то за тих обставин і вони нічим не допомогли б.

Другу причину поразки слід шукати у відповіді на запитання: звідки в Карпатах раптом виявилося хай не 60 тис., але й не набагато менше німецьких вояків, з артилерією, танками й авіацією, які першого ж дня по приході Ковпака в гори навалилися на партизанів? Петро Вершигора був переконаний, що німецьке командування заздалегідь зібрало сили проти Ковпака, навмисне пропустило його в Карпати, прорахувавши, що в горах його буде набагато легше знищити. Вказує Вершигора і час, коли німці "засікли" рух Ковпака в Карпати.

Оберґрупенфюрер Крюґер правильно визначив напрямок руху партизанів

Ідучи Тернопільщиною на південь, партизани перетнули залізницю Тернопіль–Проскурів–Жмеринка. Вони були здивовані: з інтервалом у лічені хвилини рухалися ешелони, навантажені військовою технікою. А охорона залізниці за звичними партизанськими мірками — курям на сміх. Ковпак доти намагався йти тихо, аби німці якомога пізніше виявили, що в їхньому глибокому тилу з"явилися партизани. А тут не втримався і дозволив підірвати кілька невеликих залізничних і шосейних мостів навколо Тернополя. Вершигора описує: начальник штабу Базима сидить і довго вираховує, як найкраще підірвати мости мінімальною кількістю вибухівки, приберігаючи її для Карпат. А потім пише: "Ех, Базимо, Базимо! Коли б ти знав тоді, що найбільшу за результатами диверсію, яку коли-небудь доводилося робити загонам Ковпака, ми робимо цієї ночі!". І Войцехович пише, по суті, те саме: "Чи не найбільша заслуга партизанів у тому, що вони вивели з ладу залізничний вузол Тернопіль".

Мости підірвали в ніч на 8 липня — за два дні після початку наступу німців на Курській дузі. Через Сарни, згадаймо, везли брухт, а через Тернопіль — танки. Це був справді потужний удар по ворогові, про що ковпаківці тоді й не здогадувалися. Але це стало причиною і майбутніх їхніх бід. Про зупинку найважливішої для Східного фронту магістралі, та ще й у розпал Курської битви, не могли не доповісти Гітлеру. І той наказав негайно знищити "бандитів". Тому за лічені дні проти Ковпака й зібрали такі значні сили. Очолив їх досвідчений у проведенні антипартизанських операцій оберґрупенфюрер Крюґер. Він правильно визначив напрямок руху ковпаківців і пропустив їх у гори. Далі залишилося лише реалізувати свою абсолютну військову перевагу.

Та німці не змогли знищити з"єднання, хоча мали для цього всі можливості. Саме тим, що шість груп знову стали єдиним цілим, ковпаківці пишалися найбільше. Войцехович наводить такі цифри зі звіту УШПР: із Карпатського рейду повернулося 1047 із 1517 осіб, знищено 3360 гітлерівців, чотири танки, три літаки.

×