У березні 1918 року столицю Кубанської Народної Республіки Єкатеринодар (нині Краснодар) потай залишили 80 кінних підвід. Вони прямували на південний схід, везучи подалі від фронту, на якому точилися бої з більшовиками, скарби молодої козацької держави. У бочках були гроші, клейноди, церковне начиння. Вози із золотом довго тягали слідом за військом, аж доки не залишилися 12 скринь, які й вивезли в еміграцію. Решту кубанці нібито розтягнули. Однак у народі переказують, що то неправда: козакам красти не дозволяла шляхетність. Тож вони дорогоцінності сховали, а сказали, що загубили.

Скарб шукають у підземних лабіринтах поблизу станиці Новощербинівка або ж у лісах гірського хребта Пшаф, через які пролягав останній шлях підвід. Час од часу туди з-за кордону навідуються нащадки козаків, що втекли з Кубані у 1918–1920 роках. За оцінками Міжнародного клубу скарбошукачів, золото Кубанської Народної Республіки за нинішніми цінами може коштувати $5 млрд.

Назбирати таку суму в часи Громадянської війни молода козацька держава могла виключно завдяки заможності кубанців. Вони, нащадки українців, переселених на Північний Кавказ імператрицею Катериною II, були працьовитими та побожними. Тому й не сприйняли більшовиків із їхньою націоналізацією землі та переслідуванням церкви.

Кубанці спершу не збиралися відокремлюватися від Росії, а розраховували на широкі права у складі демократичної держави. Це зближувало їх із Центральною Радою, з якою Кубанська Рада у листопаді-грудні 1917 року обмінялася делегаціями. Однак поразка Центральної Ради у війні з більшовиками у січні-лютому 1918 року змусила кубанців діяти самостійно та швидко. 16 лютого Кубанська Крайова Рада оголосила незалежність Кубанської Народної Республіки. Того ж дня сформували уряд на чолі з Лукою Бичем (згодом в еміграції він викладатиме муніципальне право студентам Української сільськогосподарської академії у Празі). Саме він за пару місяців укладе військово-політичний союз з Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського.

Україна не могла надати суттєвої допомоги кубанцям проти більшовиків. Тож козаки, що орієнтувалися на Київ, втрачали вплив у Кубанській державі. Натомість  "лінійці" — нащадки донських козаків, також переселених колись на ці землі, — у боротьбі з більшовиками оглядалися на генерала Денікіна. У серпні 1918-го його білогвардійська Добровольча армія, яка на дві третини складалася з козаків, звільнила кубанську столицю. Але це не означало, що генерал збирався відновлювати державність Кубані. Він мріяв про "единую неделимую Россию". Будь-якій автономії у ній місця не мало бути.

У червні 1919-го Миколу Рябовола, голову Кубанської Ради, який півтора року до того проголошував незалежність Кубані, застрелив денікінський офіцер. Розчаровані козаки почали масово тікати з Добровольчої армії. 17 березня 1920-го більшовики знову захопили Єкатеринодар. 20 тис. кубанців евакуювалися до Криму, а після розгрому генерала Врангеля емігрували до Європи та Америки.

×