"Прийшов Іван Предтеча й забрав свята на плечі"

 

— Два тижня святок празнують — нічого не роблять, гуляють, одпочивають, а потім ще цілий тиждень Коляди провожають, — розповідає 73-річна Раїса Баренко із села Озадівка Бердичівського району на Житомирщині, переселенка з чорнобильського села Старе Шарне Народицького району. — Оце вже нам минули Водохрища, то на другий день — Іван Хреститель, і йому роблять посвятки, а на третій — Рождественський день. Ну, і вже щось починають помаленьку робити по хазяйству, а увечері ще днів зо п'ять збираються то в одного, то в другого сусіда або йдуть у генделик. Кажуть, це ми колядам проводи робимо: гарно відсвяткували, значіть, гарно надо до наступного року їх і проводіть.

20 січня православні й греко-католики відзначають Собор Івана Хрестителя. Його вибрали для особливого служіння — бути попередником, предтечею Бога на землі. На Страшному суді Іван Предтеча поруч з Ісусом Христом і Матір'ю Божою судитиме людей за їхніми вчинками. В українському народному календарі цей день називається Івана Притики. Люди починають проводжати коляди, примовляючи: "Прийшов Іван Предтеча й забрав свята на ­плечі".

Сіно, що протягом різдвяно-новорічних свят лежало на покуті й на столі під скатертиною, цього дня виносили з хати й роздавали худобі. Або робили з нього сідало для квочки. Воно, як і різдвяна сіль, мало сприяти здоров'ю й розмноженню домашніх тварин. А людей оберігати від "ляку", "пристріту" й "дурного ока". Сміття, що від Різдва не годилося виносити з хати, спалювали в садку. Вірили — таке "підкурювання" фруктових дерев убереже їх влітку від гусіні й шкідників.

— На Хрестителя охотники з ружжа стріляли, — говорить Раїса Сергіївна. — Казали, що це вони коляду на льоду розстрілювали — проганяли її уже з села геть. Ну а заодно й вовків. Вірили, од цих вистрілів вони розбігаються і тічками уже не будуть бєгать. А хлопци малиє й старшиє брали макогона або дрючка й гатили з усієї сили в кут хати. Кричали: "Іди, кутя, із покутя, а ти узварь — на базарь". Раз нам так гепнули, шо усє образи посипалися долі з божника. Ну, дак уже гостиш їх, шоб хату, не дай Боже, не розвалили.

Жінки вносили до хати начиння до прядіння, ткання, що протягом святок лежало в коморі або на горищі. За роботу бралися не одразу. Історик і фольклорист Михайло Максимович так описував "поширений у степах" — на півдні України — звичай: "Господині вносять до хати і обмивають гребінь та інше ткацьке начиння, готуючись до майбутньої роботи. Миють для того, щоб прялі не лінувалися прясти. А про свято кажуть так: "Тік і Притік і починок приволік".

Жінки прикрашали прядки й гребні стрічками, заквітчували їх калиною, васильками, сухоцвітами, і з колядками й щедрівками обходили односельців. Зібрані гроші й почастунки віддавали на проводи коляди.

Завершувалося різдвяно-новорічне посвяття першого понеділка після Водохреща. У вівторок бралися за буденну роботу. На порозі хати урочисто розбивали горщик, в якому на покуті протягом святок стояла кутя. Звідси пішов вираз "побити горшки" — на означення остаточного закінчення як певного періоду в житті людини, так і взагалі стосунків між людьми. Посудину з-під куті вважали непридатною для буденної їжі. Черепки закидали на горище або закопували в саду, на городі, в полі. Вважали, що вони здатні оберігати господу від усього лихого.

Але були й такі колядники, які ходили славити господарів аж до Масляної.

Під час кулачних боїв намагалися поцупити церковний дзвін

— У суботу й неділю після Крєщєнія на льоду, де воду святили, хлопці сходилися і билися між собою, — розповідала фольклорній експедиції 2006-го Клавдія Садовська, 77 років, із села Петропавлівка Куп'янського району Харківської області. — Сильно билися наші й хлопці з сусідньої Ляхівки. Але до каліцтва або смерті, не дай Боже, ніколи не доходило. Носи й голови розбивали, а так Бог милував. Вони на характер, на гонор билися, у кого сильніший.

У суботу зранку чубилися хлопці з різних кутків села або найближчих хуторів. По обіді до них приєднувалися парубки. Пізніше в бійку встрявали чоловіки. Учасники боїв дотримувалися неписаних законів: не бити лежачого, не бити з-за спини, хто виходив з бою, мав або сісти на землю, або відійти в бік і більше в бійку не встрявати. Не можна було бити нижче пояса й застосовувати додаткові засоби. Тих, хто порушував правила, наступного разу не допускали до чоловічих ігор.

Переможцем вважали сторону, що витіснила суперника за межі поля бою.

— Вони билися за престол, що з льоду стояв на річці, — згадує Клавдія Федорівна. — Хто його відвоює, той — побєдітєль. Пам'ятаю, льод тріщить, вода піднімається нагору, люди їм кричать "вертайтеся, кончайте, бо потопитеся", а вони не бачать і не чують.

Поразку в боях вважали великою образою. Ще гірше було, коли переможці знімали в тих, хто поступився, церковного дзвона. Викуповувати його доводилося громадою, ганьба залишалася на рік.

До початку ХХ ст. кулачні бої стінка на стінку відбували не лише по селах, а й у великих містах. Наприклад, у Києві у Протасовому яру "деміївці" — жителі району Деміївка — традиційно билися з "байковцями" — жителями Байкової й Батиєвої гір. Неподалік Кадетського шосе сходилися "лук'янівці" з хлопцями, які жили на Татарці. Билися також "мілітери" проти "штафірок", тобто військові проти штатських, а також гімназисти проти реалістів. Після Водохреща вони збиралися на "ристалище" в університетському сквері. Старші ніколи не чіпали молодших, утрьох на двох не нападали, але двоє могли почати битися з трьома. Кінець ритуальним бійкам у Києві поклала Перша світова війна 1914 року.

Вимолоченим із коляди зерном починали весняну сівбу

"Різдвяний" день святкують за два тижні після справжнього Різдва — 21 січня. Протягом року в день, на який він випав, рекомендували розпочинати всі важливі справи: закладати хату, копати криницю, вирушати в дорогу, купувати худобу, садити квочку на яйця.

— Цього року роздвяний день припав на середу, значить, увесь год найлучче у середу орать, сіять, садить і усє починать робить, — пояснює 43-річна Олена Мельник із села Дроздовиця Городянського району на Чернігівщині. — От я, примєром, всєгда у роздвяний день картошку й моркву закладаю на зіму, і вона до весни лежить і не гниє. Це вже сто раз перевєрєно.

— Усі свята на покуті в кожній хаті стояла коляда — снопик такий маленький, складений із жита, пшениці й вівса, — розповідає 75-річна Галина Даньківська із села Дермань Здолбунівського району Рівненської області. — Хто не хотів гостей і святки проводжати, той тую коляду швиденько з хати винесе — не встигне ще батюшка й хату поблагословить. А якщо господарі снопик залишали на покуті, то збиралися до того хазяїна друзі, куми й рідня молотити коляду. А хазяїн їм уже виставляв могорич.

До середини ХХ століття у Дермані цей звичай нагадував цілу виставу. "Молотильники" — двоє-троє поважних чоловіків — обв'язувалися житнім перевеслом і з колядками обходили всі оселі сусідів на своїй вулиці. Один обов'язково мав бороду та вуса, тримав ковіньку. Напарник за спиною носив череп'яного глечика — "баньку". Зайшовши до хати, обмолочували руками коляду. Вважалося, що вимолочене зерно добре впливатиме на майбутній врожай. Ним починали весняну сівбу, додавали до посівного матеріалу. "Молотильники" отримували від господарів "кручок" — 100-грамовий могорич. А ввечері усі разом вечеряли.

×