Перший пляж у Києві з"явився 90 років тому

Жінки в купальниках на пляжі, листівка 1920-х років. У той час представниці слабкої статі, як і чоловіки, також почали носити смугасті пляжні костюми. Смужки зазвичай були біла й аквамаринова. Хоч лікарі-гігієністи й далі радили вдягати купальники виключн

100 років тому, за часів Російської імперії, кияни не мали звички засмагати. Жодного пляжу в місті не було, лише спеціальні купальні між Поштовою площею та сучасним Пішохідним мостом.

На воді стояли дощаті кабінки з колесами й лопатями по обидва боки. Відвідувач сплачував 10–15 коп. — стільки коштувала філіжанка кави на околицях Києва або 300 г першосортної яловичини на базарі — й діставав право на хвилин 20 "водних процедур". Зайшовши всередину кабінки, крутив педалями й відпливав на певну відстань від берега — настільки, аби його не можна було розгледіти з берега. Потім перевдягався в купальний костюм і спускався у воду. Поплававши, повертався в кабінку, перевдягався та "їхав" назад до берега. Там на палючому сонці на нього вже чекала черга — чоловіча й жіноча окремо.

Чоловічий купальник виглядав як разом зшиті довгі труси та футболка з рукавами до ліктів. Особливим шиком вважався смугастий — у вертикальну чи горизонтальну смужку. Жіночі купальні костюми шили з однотонної тканини та прикрашали мереживом або поясом на талії. Найбільше, що могла собі дозволити жінка, — невеличке декольте й трохи оголена верхня частина спини. Майже обов"язковим доповненням до жіночого купального наряду слугували шапочка або підв"язка для волосся.

Навколо купалень крутилися "астрономи" — так називали чоловіків, що із біноклем або підзорною трубою з пагорбів підглядали, як перевдягаються купальниці. Вони заздалегідь дбали про те, щоб у дерев"яній кабіні існував просвіт, трохи більший за звичайний. Щоправда, й жінки нерідко спостерігали за чоловіками. На початку ХХ ст. це викликало появу численних карикатур.

Незаможні люди ігнорували не лише платні купальні, а й самі купальники, які коштували дорого. Тож купалися, де хотіли, й заходили у воду голяка. Так само чинили емансиповані жінки та молодь із забезпечених родин. На оголених плавців "полювали" фотографи, ховаючись у кущах неподалік.

Купання в недозволених місцях нерідко призводило до загибелі. Київський губернатор заснував і очолив "Общество спасания на водах". Воно обладнало дві станції: Центральну біля нинішнього Річкового вокзалу й на Оболоні. Проте звичка киян плавати із ризиком для життя, але безкоштовно, настільки усталилася, що "Общество" не справлялося зі щораз більшою кількістю плавців-нелегалів. Тоді "Общество спасания на водах " за власний кошт улаштувало дві безплатні народні купальні біля Іллінської церкви на Подолі та поблизу сучасного Пішохідного мосту. На кожній чергували по два матроси.

1900 року біля Центральної рятувальної станції відкрили спеціальний пункт надання першої допомоги врятованим плавцям. А на випадок сумного фіналу неподалік збудували дерев"яну капличку, де співали за упокій потопельників.

Улітку 1918-го на Трухановому острові з"явився перший у Києві громадський пляж. Його започаткували вояки німецького окупаційного гарнізону, що перебував у Києві за правління гетьмана Павла Скоропадського. Кияни почали не тільки плавати в Дніпрі, а й масово засмагати на березі. Жінки стали приймати сонячні ванни нарівні з чоловіками.