На добрий кожух треба було шість, а на великий, із довгими рукавами, — то й усі сім шкур. Їх вичинку, тобто перетворення у матеріал для пошиття кожушини, доручали чинбарям.
Крій кожуха не такий і складний, та не в кожній сім"ї бралися за його пошиття самотужки. Зазвичай цю справу перекладали на кушніра. З однієї, найбільшої кожушини він робив верхню частину — так звану перегинку: перегинав удвічі, посередині на згині вирізав отвір для шиї. А ту частину кожушини, що припадає на груди, розрізав на дві половини. Далі приєднував поли, рукави та комір. Так шили "простого" кожуха. "Тулуб"ястий" був набагато об"ємнішим — із великих шкур, інколи навіть без рукавів. Заможні селяни покривали його сукном і носили на свята поверх свити.
Кожухи не поділяли на чоловічий та жіночий. У незаможних родинах одного кожуха часто-густо носили всі дорослі, вистачало навіть на кілька поколінь.
"Трудно літом без корови, а зимою без кожуха", — казали колись в Україні. В обрядах цей верхній одяг використовували незалежно від пори року — він був символом багатства. Учені почали цікавитися цим лише тоді, коли люди вже не могли пояснити змісту багатьох обрядів, відповідаючи "так треба", "так завжди було". Складно з"ясувати, приміром, як кожух, прив"язаний до сволока під час будівництва хати, забезпечуватиме її теплоту. Але саме так пояснюють звичай майстри, навіть зводячи будівлі, в яких сволока немає. Подекуди господар мусив навіть позичати кожуха, щоб дотриматися цієї традиції. Можна лише здогадуватися, що цей обряд є уламком, точніше блідою копією жертвоприношення, яке здійснювали сотні років тому під час будівництва. Тобто кожух — лише замінник реальної жертви. Нині ж кажуть "так треба" — і квит.
Наприкінці ХІХ ст. українці, відзначаючи перший рік народження дитини, влаштовували не звичний нині для нас день народження, а пострижини. Дитину садили на кожуха, розстеленого вовною догори, а хрещений батько підстригав кінчики волосся спереду, ззаду та біля вух. На одяг кидали гроші — "щоб дитина була багатою".
На весіллі мати нареченого, проводжаючи весільний поїзд, одягала вивернутого кожуха, так само як і мати нареченої, зустрічаючи зятя. "Як кожух волохатий, щоб таким був і зять багатий", — приспівували в цей час. Зрештою, на кожухах сиділи й молодята під час усього весілля.
Переживши цілі історичні епохи, кожух майже вийшов з ужитку на наших очах — протягом життя всього лише двох-трьох поколінь. Дався взнаки перехід на промислове виробництво одягу, настав час синтетичних матеріалів. Щоправда, з"явились і за короткий час стали вкрай популярними дублянки — вже не кожухи, але не такі й далекі їхні родичі.
8 
35413
Коментарі
2