"Напишу, що ви — з України"

Петербурзький школяр Микола Реріх мріяв побачити Київ. Батько розповідав синові, що їхнє прізвище походить від скандинавського князя Рюрика — засновника династії київських князів.

1883-го на вступних екзаменах до престижної гімназії Карла Мая хлопчик відповів з історії так ґрунтовно, що директор вигукнув:

— Буде професором!

У 6 класі Реріх захопився малюванням. Його роботи побачив батьків приятель — скульптор Михайло Мікешин, автор пам"ятника Богданові Хмельницькому в Києві. Вони займалися два роки в меморіальній майстерні Тараса Шевченка в Академії мистецтв. Скульптор розповідав хлопцеві про Кобзаря, з яким колись приятелював.

Батько хотів, щоб Микола успадкував нотаріальну контору. А син мріяв учитися на художника. Тому одночасно вступив на юридичний факультет університету й до Імператорської академії мистецтв. Зранку малював у майстерні викладача Архипа Куїнджі, потім біг на лекції до університету, а вечорами читав книжки з історії та релігії.

Юнак приятелював зі студентами-художниками з України. Виконав малюнок "Три запорожці під дубом". Не пропустив жодного спектаклю трупи Марка Кропивницького, яка гастролювала в Петербурзі. В Академії мистецтв поставив "живі картини" на сюжети з "Кобзаря" за ескізами Мікешина.

Кореспондент газети "Новости" поцікавився в Реріха, чи він не з України. Почувши, що той народився і живе в Петербурзі, заявив:

— Напишу, що ви — з України. Бо видно, що любите Шевченка.

Грошей на квартиру в них не було

Щоб зібрати гроші на поїздку до Києва, Микола працював ілюстратором. Улітку 1896-го приїхав до Києва. Оглянув Софійський собор, відвідав Житній базар на Подолі. Згадував:

— Базар був справжнім гоголівським зборищем. Чудові плахти, намиста, вишиті сорочки, стрічки, ну й шаровари, "як синє море". Накупив усякої всячини, наслухався дзвінкої співучої мови й назавжди зберіг пам"ять про бандуристів.

Повернувшись до Петербурга, Реріх зробив начерки картин про княжу добу. Вони принесли йому першу славу. Одну — "Гонець" — Павло Третьяков придбав для своєї галереї.

Улітку 1899-го Російське археологічне товариство відрядило Миколу до Псковської, Тверської та Новгородської губерній. Він заїхав до маєтку Бологоє в Новгородській губернії до 62-річного князя Павла Путятіна. Удома нікого не було — родина пішла до сільської лазні. Реріх присів на стілець у передпокої. Був у мисливських чоботях, куртці й кашкеті.

До передпокою увійшла 20-річна чорнявка з розпущеним після миття волоссям. Це була племінниця господині — Олена, донька петербурзького архітектора Івана Шапошникова.

Дівчина з мамою літувала в маєтку. У Петербурзі вони почали зустрічатися. Дівчині наснилося, що до неї зайшов покійний батько і промовив: "Лялю, виходь за Реріха". Мати Катерина Василівна, внучата племінниця полководця Михайла Кутузова, була проти шлюбу. Вважала нареченого недостатньо родовитим. Але Олені подобалися творчі люди.

Весілля Миколи й Олени довелося відкласти через хворе серце батька Реріха. Невдовзі він помер у шпиталі. Мати продала маєток Ізвару неподалік Петербурга. На виручені гроші Микола поїхав учитися малювати до Парижа. Орендував студію на Монмартрі.

Улітку 1901-го він повернувся до Петербурга. 28 жовтня обвінчався з Оленою Шапошниковою в церкві Імператорської академії мистецтв. Молодята оселилися в матері Миколи, грошей на квартиру в них не було. Реріх домігся поста секретаря Товариства заохочення мистецтв. Посада звільнилася після того, як громадський діяч Собко кинувся під поїзд. Реріх познайомився із сестрами імператора. 1902-го його картину "Заморські гості" купив Микола ІІ. Художник винайняв квартиру на Галерній вулиці, неподалік Зимового палацу.

Олена хворіла на епілепсію. Під час нападів чула голоси потойбічних істот. Подружжя запросило з Парижа медіума — ламу Сарака, але той захотів 2500 рублів за сеанс. Тоді Реріхи звернулися до варшав"янина Яна Гузика, який зупинився у Петербурзі. Він погодився провести сеанс за 25 рублів.

Олена хворіла на епілепсію

Медіумом була й Олена. Якщо хтось насміхався над "викликанням духів", Реріх, зазвичай стриманий, вкривався червоними плямами від обурення.

— Это серьёзный духовный феномен, — хмурився він. — Тут необходимо разобраться.

На початку 1916-го Микола Реріх захворів на запалення легенів. Лікарі порадили йому виїхати з родиною до Фінляндії, в містечко Сердоболь.

Там сім"я орендувала дерев"яний будиночок посеред соснового лісу. Реріх почувався так зле, що склав заповіт.

У травні 1918 року Фінляндія закрила кордон із Росією. Реріхи опинилися в еміграції. Жили з виставляння картин у Скандинавії. Згодом на запрошення театру "Конвент-Гарден" Реріх переселився у Лондон. Малював декорації до спектаклів за російськими операми. Вирішив знайти таємничу країну Шамбалу — містичний центр Всесвіту, схований десь у Гімалаях.

3 жовтня 1920-го Микола Реріх із родиною прибув на пароплаві "Зеландія" до Нью-Йорка. Зупинився в готелі "Artist". За три місяці винайняв майстерню в будинку Грецької церкви на 54-й вулиці. Відтак подався у 3-річне турне по Америці — виставляв картини в 29 містах. Розбагатів і створив торгову корпорацію "World Servis" зі статутним капіталом $10 тис. та Міжнародний культурний центр "Corona Mundi" ("Вінець світу"). У листопаді 1923-го в Нью-Йорку відкрився музей Реріха.

2 грудня художник із дружиною та сином Юрієм приїхав до індійського міста Бомбей. Інший син Святослав залишився керувати батьківськими закладами у Нью-Йорку. Десятиліття Реріх мандрував Гімалаями, але таємничої Шамбали не знайшов. Оселився в місті Нагар, у Західних Гімалаях. На крутих гірських схилах збудував особняк, до якого вела вузька стежка.

За словами сина Юрія, в Індії батько завжди мав із собою "Кобзаря", читав його вголос. У червні 1947-го Микола Реріх написав статтю "Украйна". Це була його остання праця. 13 грудня він помер.

1874, 9 жовтня — народився в Петербурзі в родині нотаріуса Костянтина Реріха; мати Марія Василівна Калашникова — купецького роду
1879, 12 лютого — у Петербурзі народилася Олена Шапошникова
1896, літо — Микола Реріх відвідав Київ
1901, 28 жовтня — обвінчався з Оленою Шапошниковою, яка згодом народила синів — Юрія і Святослава
1903–1907 — працює над мозаїками та фресками для Покровської церкви в селі Пархомівка на Київщині
1910 — працює над фрескою "Спас та князі святі" для Почаївської лаври
1911 — організовує виставку картин Тараса Шевченка у Києві
1923 — від"їжджає до Індії
1947, червень — написав статтю "Украйна"
1947, 13 грудня — помер в індійському місті Нагар
Після смерті чоловіка Олена Іванівна переїхала до Бомбея, тодішнього Калімпонга. Померла 5 жовтня 1955-го. Син Юрій закінчив індо-іранське відділення Лондонського університету. У 1957 році приїхав до СРСР, працював у Інституті сходознавства. Помер у Москві 1960-го. Син Святослав cтав художником. Одружився з індійською акторкою Девікою Рані. Відкрив коледж мистецтв "Читракала Паришат". Помер у Індії в 1993-му.

×