"Мене били і змушували підписувати якісь папери"

 

— Панночко, дуже прошу перейти грати в мою кімнату. Я все одно маю піти залагодити невідкладні справи, — звернувся до студентки-скрипальки Галини Грабець директор львівського Вищого музичного інституту композитор Василь Барвінський.

Здивувалася, але професорове прохання виконала. Так повторювалося й в наступні дні грудня 1935-го. Згодом збагнула: річ у тім, що кабінет Барвінського опалювали весь день, а навчальні класи — лише ввечері, коли починалися заняття. Грати ж удома дівчина не могла — сусіди не давали, тож приходила репетирувати зранку перед уроками в холодному класі інституту. "По своїй наївності я спершу не здогадалася, що Барвінський робить це навмисне, бо не може спокійно працювати в теплі, коли недалеко від нього мерзне якась незнайома студентка", — згадує в мемуарах Галина Грабець. Зі своїм учителем через роки вона зустрінеться в мордовських таборах.

Василя Барвінського заарештували у Львові 1948-го. "В тому часі відбувалися масові арешти, люди ховалися по різних кутках, щоби уникнути переслідувань, — розповідав він художникові Василеві Конашевичу-Сагайдачному, із яким сидів у таборі в мордовській місцевості Аякс. Той 1991-го опублікував спогад про цю зустріч. — Закидали мені зв'язок з українською дивізією "Галичина". Це тому, що ніби мій брат був лікарем у дивізії. Відтак, що належав до ОУН і вів антирадянську діяльність. Що мої музичні твори є живим свідоцтвом обвинувачення, що я є класовим ворогом і належав до контрреволюції. По жахливих допитах, котрі я переніс під час слідства, мене били і змушували підписувати якісь папери, а що було в них написано — і понині не знаю. Внаслідок цього я оглух на ліве вухо. Протягом двох років слідства головним питанням було: "Скажи про всіх своїх співпрацівників з підривної антирадянської діяльності!". На другому році слідства я втратив пам'ять, яка повернулася щойно за шість років. У моїй справі не було жодного суду, а якимсь "особым советом" був засуджений на кару смерти. Пізніше замінили на 25 років таборів. Усе, що мав, мені сконфіскували". Композитора змусили підписати таке: "Дозволяю знищити мої рукописи". Твори Барвінського спалили в дворі Львівської консерваторії.

— Я — композитор без нот, — казатиме про себе згодом.

У таборі Барвінський примудряється все-таки складати твори. Галина Грабець згадує, як незнайомий передав їй згорток. У ньому були ноти "Думки" для віолончелі з фортепіано. Підписаний твір був "В. Васильченко", та колишня учениця впізнала почерк Барвінського. Цей твір вона зуміла вивезти на волю, до Львова.

1953 року, по смерті Сталіна, у Норильському та Воркутинському таборах спалахують повстання в'язнів. Умови їх утримання трохи пом'якшують. 1956-го Василь Барвінський організовує концерт у жіночій зоні — там сидить піаністка Наталія Барвінська — його дружина. Її ув'язнили разом із чоловіком нібито за співучасть. Марія Яцишин, що була в одному бараку з нею, згадує, як побачила перед концертом Барвінського: "Якось прийшли в їдальню обідати. Увагу привернули чоловіки, що стояли біля сцени. І особливо один: лице худе, подовгасте. Одягнений був гарно: чоботи, домашні райтки, а кітель був подібний до тих, які носили австрійські офіцери... Тож подумала про незнайомця: напевно, українець і вчений. Питаю дівчат, чи не помиляюсь? Ні, кажуть, то український композитор Василь Барвінський". А далі пояснює: "Якби добивався дозволу на побачення відкрито — табірне начальство не дозволило б. А так відбувся концерт, і Наталія Барвінська побачила свого мужа, а композитор — любиму дружину".

Попри послаблення режиму, живеться літньому й хворому Барвінському сутужно. "Ви не уявляєте собі, як важко тут взятися за творчу працю, — звіряється в листі своїй учениці Олені Процишин у жовтні 1956-го. — Я написав дві частини Концерту для віолончелі, тепер трохи працював над фортепіанним квінтетом — та я майже забув, як інструменти звучать...". 1958-го Наталію й Василя Барвінських звільняють із табору, але їх чекає удар: подружжя до Львова не пускають, їх залишають у Сибіру в будинку для літніх.

— Добровільно ми паперів не підпишемо, бо це незаконно, — затялася жінка.

І начальство здається. Барвінські повертаються додому. У їхньому будинку знову починають збиратися вцілілі приятелі й молоді музиканти. Василь Олександрович дає уроки музики й композиції. Хоча офіційно йому викладати заборонено, виконувати його творів теж не можна. Наталія Іванівна опікується численними гостями. Одного разу під час прибирання в підвалі із жінкою стається інсульт, її паралізує. А Василь Барвінський дістає мікроінсульт і зовсім перестає чути на ліве вухо. Та все ж і далі найбільше часу присвячує відтворенню з пам'яті знищених творів. Галина Грабець, буваючи в гостях, часто спостерігала, як професор іде нагору до свого кабінету, а повертається сумний і похмурий.

— Не можу відтворити те, що колись створив, — казав.

Лікарі кажуть, що найбільша небезпека його здоров'ю — з боку печінки. 6 червня 1963-го починається її розпад. Галина Грабець переповідає: "Прибіг Степан, лікар, і тихо прошептав: "Цьоцю, це ще три дні життя". Болю професор не відчував, лише слабнув щораз більше. Дивувався, чому так багато людей його відвідують. Його немічна дружина зуміла все приховати від нього і керувала відвідинами так, щоб він зміг ще побачити тих людей, які були йому любі". 9 червня 1963-го Василь Барвінський помер. Реабілітували його за рік. З Наталією Іванівною, коли дізналася про це, від хвилювання трапився другий інсульт. Невдовзі її теж не стало.

1888, 20 лютого — Василь Барвінський народився в Тернополі. Сім'я належала до одного з найдавніших в Україні родів. Прадід Мартин був ректором Львівського університету в 1830-х, дядько Володимир 1880-го заснував першу в Галичині українську газету "Діло". Батько Олександр був діячем освіти, впроваджував українську мову в середніх та початкових школах Галичини, видавав підручники з історії та літератури. Мати — співачка й піаністка Євгенія, навчала сина музики. Потім брав уроки в Львівській консерваторії.

1906 — вступив на юридичний факультет Львівського університету. За рік виїхав до Праги, де став слухачем філософського факультету в тамтешньому університеті. Там викладали, зокрема, музикознавство й композицію. У Чехії познайомився з майбутньою дружиною Наталею, донькою фізика Івана Пулюя. Дітей не мали.

1915 — повернувся до Львова. Директор і професор у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка, очолював його упродовж 34 років. Керує хором товариства "Боян", виступає з концертами, пише музичні статті.

1935 — уклав збірку з 38 народних пісень для фортепіано. Того ж року видав ноти "Наше сонечко грає" — 20 дитячих фортепіанних п'єс на народні мелодії. Загалом створив 14 фортепіанних творів, три симфонічні, п'ять вокально-симфонічних, композиції для скрипки, віолончелі. Автор пісень на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки. Знищені після арешту композитора 1948-го, нині практично всі твори відновлено — частково автором з пам'яті, деякі — за віднайденими копіями.

1963, 9 червня — помер у своїй квартирі у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі в сімейній гробниці.

×