Історик Дмитро Багалій у Першу світову був мером Харкова

 

Дмитро Багалій народився в Києві на Подолі рівно 150 років тому — 7 листопада 1857-го. Його батько був лимарем — виготовляв кінську збрую. Дуже рано хлопець осиротів. Виховувала його тітка, яка жила з того, що шила приїжджим селянам свити та киреї. Але справжнім його "годувальником" став успадкований від матері маленький флігель, який здавали квартирантам-бурсакам.

Усе зріле життя Багалія було пов"язане з Харковом, куди він перебрався по закінченню Київського університету. Його постійно цькували за "українофільство", тому дисертацію з історії колонізації Слобідської України довелося захищати в Москві. У 30 років став доктором і професором.

Дружина Марія Василівна походила з лівобережного шляхетського роду Олександровичів. Їхній старший син помер ще дитиною, молодша донька, не переживши душевної драми, у 18 років вкоротила собі віку. Дві старші, закінчивши жіночі курси в Москві, як і батько, займалися українською історією.

Із 1906-го по 1910 рік Дмитро Багалій був ректором Харківського університету — першим вибраним, а не призначеним із Петербурга. Він домігся, щоб вищу освіту могли отримувати жінки та євреї, для яких раніше двері університету були закриті. Багато років був гласним — депутатом — міської думи Харкова, очолював фінансову комісію. А 1914-го 51 голосом проти 7 професора обрали міським головою.

"Особливу увагу я звернув на каналізацію, поставивши питання про її розвиток і поширення, на водогін, електрику, трамвай і критий ринок, ломбард і нижчу освіту" — згадував він у своїй "Автобіографії". Мер-історик вирішував усі справи із життя міста, аж до вчасного вивезення та спалення сміття. Вирувала Перша світова, та бюджет Харкова вдалося втримати бездефіцитним. Мером Багалій пробув до 1917-го.

У радянські часи його постійно протиставляли Михайлові Грушевському. Ювілей останнього партійці демонстративно проігнорували. Дмитра Багалія ж влада буквально обсипала пільгами, надала йому персональну пенсію. Та 1931 року, коли Академію наук України фактично розгромили, на старого академіка посипалася злива таємних доносів й анонімок. Його серце не витримало стресів і принижень. 9 лютого 1932-го, напередодні чергової "чистки", на якій від нього вимагали публічного "каяття", 74-річний історик помер від інфаркту.

×