Наприкінці 1950-х, коли перекладач Григорій Кочур повернувся з ГУЛАГу, в українських книгарнях стояв "Дон Кіхот", переказаний із російської. Хоча вірші Мао Цзедуна — червона з позолотою книжка, видана 1959 року — переклали з оригіналу.

Кочур родом із Чернігівщини. Батько з козаків: "коч" — бойовий запорозький човен, "кочур" — моряк. Кочур із його заполярним табірним досвідом напівжартома виводив своє прізвище від "окоченеть" і "окочуриться".

Читати він умів із трьох років. У журналі "Нива" знайшов якийсь переклад. Це його заворожило, як інших море чи небо. 1928-го вступив до КІНО — Київського інституту народної освіти, як тоді називали Університет Св. Володимира. Його вчителем був Микола Зеров. Кочур скоро увійшов у коло блискучих перекладачів — Максим Рильський, Валер"ян Підмогильний, Михайло Драй-Хмара, Микола Бажан.

У КІНО Григорій Порфирович зустрів майбутню дружину. Ірина Воронович була донькою одного з керівників капели "Думка", який згодом помер у засланні. Училася на російській філології. Після університету вони обоє вчителювали в Тирасполі. 1933 року в них народився син Андрій. Далі Кочур викладав у Вінницькому педінституті. Якось пережив час, коли його вчителя Зерова та ще чимало інших знищили — "за відривання української мови від російської".

Своєї дисертації про творчість Поля Верлена не захистив, бо розпочалася війна. Кочури встигли евакуюватися до Полтави, як німці взяли це місто. Там працював в історичному музеї, який при відступі німці спалили. Це так на нього вплинуло, що коли прийшла Червона армія, попросився добровольцем на фронт. Та СМЕРШ не дрімав: Кочура, як "пособника окупантів та українського буржуазного націоналіста", арештували. Дружину — теж. 1943-го їм дали по 10 років таборів у Комі АРСР і ще по п"ять ущемлення в правах.

У таборі Григорій Кочур був шахтарем, далі нормувальником на шахті. Це місце мало назву Інта. Там перекладав поезію — угорців, грузинів, латишів — усіх, у кого були в таборі книжки рідними мовами. Мав захалявного блокнота — із сірникову коробку, яким міг скористатися у вільну хвилину. Згадував: "Так ми тоді бавилися". Наглядачі казали про вірші: "Частушки — не положено, надо сжечь!". Чимало зробленого пропало й відновлювалося пізніше з пам"яті.

Син Андрій ріс у Києві, у тітки Тамари, материної сестри. Із батьками не бачився понад 10 років. Мав нахил до філології, але прізвище Кочур — не для університету. Тож вступив до Інституту фізкультури, вчився на боксера. Вагова категорія "муха" — 51 кг. Дуже схожий на батька, так само невисокий — 166 см зросту.

Максим Рильський позичив йому 80 тисяч дореформених рублів

Андрій Григорович згадує, як літав в Інту до батька, де той жив уже на поселенні. На аеродромі його зустрів натовп — хотіли бачити "сина самого Кочура". Бо Кочур-старший мав великий авторитет серед людей, яких закинула туди доля. В Інті був клуб боксерів-аматорів — самі важковаговики. Один із них запропонував Андрієві поєдинок. "Син самого Кочура" не міг відмовити і, завдяки своєму досвідові та швидким ногам, переміг. Усі були втішені, навіть Кочур-старший, хоч боксу й не схвалював.

Родина возз"єдналася пізніше в Ірпені під Києвом, де Кочур купив дім. Шахтарської пенсії на це не вистачило, і Максим Рильський позичив йому 80 тис. дореформених рублів. Цей дім називали Ірпінським університетом. В оселі Кочурів збирався цвіт шістдесятницької інтелігенції. Григорій Порфирович не був тим, кого називають нині "зіркою". Не сипав афоризмами, не робив ефектних вчинків. Говорив тихо, був на вигляд сухим педантом. Однак за півхвилини підкоряв будь-яку аудиторію. Міг видаватися навіть старомодним. Та молодших сучасників дивувало, що він знав пісні Окуджави, коли ще не вийшла жодна його платівка.

Григорій Порфирович за табірною звичкою писав "на коліні", а не за столом, завжди заваленим новими книжками. Уважав: перекладач мусить знати не лише мову "чужого" автора, а й усе про культуру його народу.

Невістка Марія згадує, як свекор, маючи вже за 80, уперше потрапив до Нью-Йорка й почувався там цілком звично, а через тиждень захотів додому. Будучи невиїзним, він не бачив Парижа, але професорові Сорбонни так розповідав про нього, що той шанобливо називав Кочура лише "метром Ґреґуаром".

Кочур жартував: лише перші п"ять-шість мов даються важко, далі — легше. Його збірка "Друге відлуння" — переклади 130 авторів із 28 мов, 33 літератур. А в часі це — 27 століть, починаючи зі стародавніх греків. У світовій практиці — щоб лише з оригіналу, без підрядника — подібного немає.

Було ж не лише "Друге відлуння": Кочур згуртував навколо себе цілу школу перекладу: Микола Лукаш, Василь Стус, Анатоль Перепадя, Михайлина Коцюбинська, десятки інших. У глухі часи після хрущовської відлиги, можливо, тільки перекладацька школа Кочура тримала нашу літературу на гідному рівні.

— Можливо, у кожного народу є свій Шекспір, та не кожного Шекспіра перекладають на світові мови, — якось сказав Григорій Кочур.

Із молодшим на 11 років Миколою Лукашем вони зустрілися наприкінці 1950-х, коли Кочур повернувся з Інти. Лукаш тоді вже переклав "Фауста", працював у журналі "Всесвіт", знав до 20 мов.

Вони дружили, хоч мали різну вдачу. Григорій Порфирович — незворушно спокійний, Микола Олексійович — імпульсивний. Перший байдужий до випивки, другий — навпаки. Принцип Кочура-перекладача — вірність оригіналові. Принцип Лукаша — співтворчість із автором. Про нього казали, що він "прагне вплинути не лише на майбутнє нашої культури, а й на її минуле". Тому й переклав "Декамерона" такою українською, яка нібито могла бути в епоху Бокаччо, а пізніше забулася. А "Дон Кіхота" так, що в читача виникає враження, ніби Сервантес — старий український шляхтич.

1973 року Лукаш написав листа владі — щоб його посадили замість арештованого Івана Дзюби: "Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби визначене йому покарання". Кочур зауважив, що це не допоможе:

— І Дзюбу не випустять, і тебе посадять.

Не посадили — лише виключили зі Спілки письменників і не друкували. У Київській опері йшов тоді "Дон Жуан" Моцарта, та не згадувалося, що лібрето переклав Лукаш.

Коли збиралися Кочур і Лукаш, приміром, брали якогось вірша — і порівнювали його звучання у перекладі європейськими мовами, навіть наспівували.

Старший пережив молодшого: Микола Лукаш помер 1988 року.

1908, 17 листопада — Григорій Кочур народився в селі Феськівці, нині Менського району на Чернігівщині

1928–1932 — по закінченні Менської семирічки навчається в КІНО

1932–1941 — викладає в Тирасполі (нині Молдова) та Вінниці

1943–1953 — Інтинський табір (реабілітований 1957 року, повернувся в Україну 1959-го)

1972 — вигнано зі Спілки письменників, у наступні роки його не друкують і не згадують; поновлений 1988 року

1985 — померла дружина Ірина Воронович

1991 — вийшла збірка перекладів "Друге відлуння" (Шевченківська премія 1995 року, посмертно)

1994, 15 грудня — Григорій Кочур помер. Похований в Ірпені під Києвом

Старанням сина й невістки Григорія Кочура — Андрія та Марії — у будинку перекладача в Ірпені постав приватний дім-музей. Онук, нині 40-річний Роман Кочур, — програміст, працює в Київському політехнічному інституті

×