"Як я був малим, то міг купатися на озері, і з греблі — десь за кілометр — бачити на ратуші, котра година, — розповідає годинникар Богдан Харів, 64 роки, із райцентру Бережани на Тернопільщині. — А тепер ті цифри видно зле. Майстри, які в 1970-х циферблат міняли і годинник ремонтували, зробили то крепко на халтуру. Після того навіть дзвони чути не так — бо їх фарбою покрили. Я тепер з тим розгрібаюся. Перше, що зробив, — противаги на стрілки поставив. Раніше було голуб сяде — вона вниз падає".
Накручувати механізм годинникар ходить щодня — піднімає вгору на тросах три 20-кілограмові металеві вантажі, схожі на відра. Опускаючись, вони приводять у рух шестерні годинника. Богдан Харів є міським годинникарем із 2000-го. Його попередник, Петро Турчин, помер від серцевого нападу на робочому місці. Офіційно Харів оформлений на половину окладу сторожем у міськраді, що у ратуші. За догляд за годинником отримує близько 300 грн.
Так сталося, що на початку XIX ст. місто, яке було тоді центром циркулу — великого адміністративного регіону Австрійської імперії, — не мало жодного механічного громадського годинника. Той, що відбивав час на вежі місцевого замку, зник після її реконструкції наприкінці XVIII ст. Приблизно тоді згоріла дерев'яна міська ратуша. Залишився лише сонячний часомір на стіні монастиря бернардинів.
Прості міщани в ті часи пору дня визначали за сонцем. Орієнтувалися й за щоденними церковними відправами у кількох міських храмах. Приміром, за справи бралися після ранішньої Служби Божої, а на зустрічі з дівчатами хлопці ходили після вечірні. У державних і місцевих установах стояли механічні й пісочні годинники. А кишенькові — "цвікери" — були розкішшю.
— 1803 року тодішня власниця Бережанських земель Ізабелла Любомирська, очевидно, на фундаменті старої ратуші, будує нову — кам'яну, — розповідає 30-річний Володимир Парацій із Державного історичного архітектурного заповідника у Бережанах. — 1811-го до її південної стіни добудували вежу з годинником-дзиґарем курантового типу. У той час годинникові майстерні були в недалекому звідси Бучачі та Львові — напевне, десь звідти його й замовили.
Ратуша посеред площі Ринок стала діловим центром міста. На першому поверсі торговці орендували 19 крамниць-яток. Лише одну українець. Він продавав цвяхи. Решта належала євреям. На другому поверсі засідав магістрат — міська рада. Із часом другий поверх віддали під гімназію, а для магістрату звели іншу будівлю.
Годинник, як і тепер, відбивав ритм життя міста двома дзвонами. Одним — кожну чверть години, другим — повну годину.
Під його бій учні місцевої гімназії зранку бігли на заняття, в обід ішли їсти і після перерви знову поверталися до навчання. Із появою годинника на ратуші на певну годину стали призначати початок концертів чи громадських зібрань. Так тривало до Першої світової війни. У воєнні роки за годинником ніхто не наглядав і він зупинився. По війні його кілька років не ремонтували.
— 1925-го місто, готуючись до святкування 400-річчя надання йому магдебурзького права, замовило новий годинник, — розповідає 60-річний Богдан Тихий із Бережанського заповідника. — Його виготовив майстер із лемківського міста Кросно Міхал Месович. У механізмі використав рубіни. Через то він був дуже точний. Під час реконструкції за радянських часів рубіни пропали — їх замінили металевими деталями.
Тоді у 1970-х механізм годинника із бережанської ратуші забрали на реконструкцію до Львова. Тепер із чотирьох циферблатів на вежі працюють два. Час на них різниться на 3 хв. Інші два зупинилися кілька років тому — поламався механізм, який обертає стрілки. На ремонт міськрада не має грошей.
— Коли надворі сиро, дзиґар починає спішити. Волога осідає на вантажі, і вони сильніше тягнуть механізм, — каже годинникар Богдан Харів. — А коли дуже сухо, трохи відстає.
200
СТІЛЬКИ років виповнюється годинниковій вежі на міській ратуші у райцентрі Бережани на Тернопільщині
4 
35413
Коментарі
1