Весільний хліб — коровай — розчиняли в діжі. Робили це легкі на руку жінки, які щасливо жили в першому шлюбі й мали дітей. Коровайниць збиралася парна кількість — щоб молоді жили в парі.
На діжі навхрест ліпили чотири свічі й із піснями вимішували тісто. Носили по хаті, піднімали над головою й підкидали до стелі, вдаряли об сволок — "щоб коровай високим і гарним удався".
Розплітаючи косу, молоду садовили на діжу, прикриту вивернутим кожухом. На ній і робили жіночу зачіску. Вірили, якщо на діжку сідає "нечесна" наречена — яка не дотримала цноти до весілля — то в неї сім років не буде рости хліб, плодитися худоба й не житимуть діти.
Найкращою вважалася діжа, зроблена за один день із сосни, враженої блискавкою. Бондаря просили зробити її якнайшвидше, щоб хліб у ній швидко піднімався.
— Як ідеш до майстра і заказуєш, шоб ізробів вуон тобіє дієжу, — розповідає 87-річна Марта Шевель із села Стечанка Чорнобильського району Київської області. — Дак вуон: "Зроблю, як буде мієсаць на пудповня. Дак ти в нієй будеш всю жість пієкті і будеш дякувать". Бо треба дієжу робіть на пудповня мієсаця, шоб був же круглий мієсаць, дак вельми буде смашний хлієб удаватса в туй дієжі. Дак мо" і правда. Бо такий вже смашний хлієб пієкла, такий смашний.
Хазяйки пильнували, щоб у діжі була парна кількість клепок — дощечок, із яких її збирали. Якщо ж непарна — то це вже діжун. У такому хліб буде невдалий і несмачний, тож до нього часто доставляли ще одну клепку. Приказка про її брак у голові — пішла звідси.
До діжі ставилися як до живої істоти, що має свої примхи. Вона привчена до тепла, не любить галасу, її не можна бити й ставити на землю. Щоб тісто не випливало, під неї клали шубу або інший жіночий одяг, а зверху — чоловічий, наприклад шапку.
Діжу пильнували від поганого ока й ніколи нікому не позичали — боялися, що достаток полишить родину. Якщо ж її зурочили, то виправити можна було, обернувши догори дном на порозі хати й заткнувши в неї ножа.
Раз на рік, у Чистий четвер перед Великоднем, діжа мала відпочивати. На Поліссі хазяйка ретельно мила її та вишкрібала. При цьому примовляла: "Діжа, діжа! Треба тобі віхтя і ножа". Накривали її рушником, підперізували червоною крайкою, зверху клали хліб, сіль і гроші. Уважалося, що "діжа йде на сповідь" або "на базар торгувати". Виносили її надвір, ставили на воротах або на підвищенні. Тут і стояла до сходу сонця.
Під час входин у новий дім хазяїн заносив її, примовляючи: "Як у сій діжі повно хліба, дай, Господи, шоб так повно було у сій хаті!". Вважалося, що діжка може оберегти від пожежі й навіть здатна відвести градову хмару.
Стояла вона зазвичай на покуті під образами.
4 
35413
Коментарі