"Коли на початку 1960-х витворювалося силове поле притягання, його пульсом були Алла Горська й Іван Світличний. У них майже не залишалося часу для творчості — працювали над чимось більшим за власний твір. Творили клімат. До них тяглася молодь", — згадував політв'язень Євген Сверстюк про друзів по Клубу творчої молоді "Сучасник", який діяв у Києві.

Організацію створили наприкінці 1959-го студенти Київського театрального інституту. Очолив її режисер Лесь Танюк. Збиралися у будівлі Жовтневого палацу — тепер Міжнародний центр культури і мистецтв. До театралів приєдналися митці, вчені та поети.

Активними учасниками стають і художники 31-річна Алла Горська з чоловіком Віктором Зарецьким, 35 років. Оточення патріотичної молоді змінює російськомовну мисткиню, яка довгий час жила в Ленінграді. Вона вирішує перейти на українську. Просить допомоги у філологів Івана та Надії Світличних. Робить висновки, що українців насильно русифікували. Закликає ставати на захист української.

"Ти знаєш, весь час хочеться писати українською. Розмовляєш по-українськи й думати починаєш нею. Читаю Коцюбинського. Чудова мова, тенденційності трохи більше ніж треба", — пише в листі до батька Олександра в Одесу 1961-го.

Члени Клубу творчої молоді проводять мистецькі вечори, лекції та екскурсії Україною. 14 травня 1962-го у Жовт­невому палаці влаштовують вечір пам'яті актора й засновника театру "Березіль" Леся Курбаса, якого розстріляли на Соловках 1937 року. Влада намагається зірвати захід. Громлять виставку творів студентів художнього інституту та проводять у сусідньому залі концерт оперної співачки Ірини Архипової. Молодь ігнорує виступ і йде на вшанування Курбаса. Домовляються, кожен має бути з червоною гвоздикою — щоб було видно підісланих.

Приходить Валентина Чистякова, дружина Леся Курбаса. Вона й інші знайомі режисера діляться спогадами. Вечір триває протягом 8 год. По завершенні до організаторів підходить заплакана жінка.

— Ви напевно з репресованих? — питає її режисер Лесь Танюк. — Може, знаєте щось про Курбаса і Соловки?

— Та ні, — каже і представляється завучем школи з Биківні під Києвом, де у 1930–1940-х робили масові поховання розстріляних. — От ви все про Соловки, хто і як там знищений. А в нас під Києвом свої Соловки є. Полягло там не менше — ніхто нічого не каже. А їх же поховати треба, по-людськи.

— Ви про що?

— У нас є городище, де наші розстрілювали своїх. Списують на німців, але ті нікого не стріляли!

Вражені Алла Горська, Лесь Танюк і поет Василь Симоненко просять показати місце. Та боїться й відмовляється, але обіцяє познайомити із проводирем. Очевидець розстрілів Петро Куковенко розповідає про п'ять-шість машин, набитих трупами, які приїжджали щодня.

— А може, це німці? — питає Алла Горська чоловіка, який приводить їх до лісу.

— Німці тут нікого не стріляли! — відповідає. — Вони вбивали в концтаборі за 7 кілометрів, а тут — наші.

Тоді художниця смикає Леся Танюка за рукав і киває головою на дітей, які бігають неподалік.

— Хлопці як хлопці, — каже той, — грають у м'яча.

— Ти подивися, чим вони грають.

Підходять ближче.

"Пацани грали у футбола черепом, простреленим ззаду, у тім'я. Я потягнувся за ним. Мені здалося, що він дитячий. Бо зовсім малий, — згадував Лесь Танюк. — Діти грали у футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи — більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом. Алла відійшла, розплакалася, і ще довго не могла говорити".

Пишуть звернення до міської ради, просять розкрити правду про Биківню і дати доступ до документів.

"Не мистецтвом єдиним жили. Пам'ятаю, як сиділи ми приголомшені почутим, коли Горська, Танюк і Симоненко розповідали про відвідини Биківні, — говорила письменниця Ірина Жиленко. — Про черепи з круглими дірочками, якими граються діти".

Улітку Василя Симоненка затримують і б'ють міліціонери. У нього починають відмовляти нирки. Алла Горська дістає дефіцитні ліки і відвідує його в черкаській лікарні. 13 грудня 1963-го він помирає. Лесь Танюк через переслідування місцевої влади змушений виїхати з Києва до Москви. Аллу Горську кілька разів викликають у КГБ і розпитують про поїздку до Биківні, починають стежити.

Разом із перекладачкою Михайлиною Коцюбинською їде до могили Василя Симоненка в Черкасах.

"За нами туди приїхала якась машина. Звідти висіли "мистецтвознавці в цивільному" — безпомилково вгадуваний типаж, — згадувала Коцюбинська. — Розташувалися неподалік, не криючись. "Диви, нас фотографують", — голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала до ладу. "Тепер готово!" — і ми повернулися до наших "друзів", одверто позуючи".

У вестибюлі Київського університету розбирають вітраж Алли Горської "Шевченко. Мати", над яким вона разом із товаришами працювала рік. Виключають зі спілки художників. Її квартиру прослуховують.

Вона не боїться та підтримує протести проти розправ над правозахисниками, підписує петиції. Відмовляється давати свідчення проти історика Валентина Мороза. Приймає у своїй квартирі дисидентів і колишніх вояків ОУН-УПА, які повертаються з таборів.

1970-го її знаходять застреленою в будинку свекра. Їхала до нього, щоб забрати сімейну реліквію — швейну машинку "Зінґер". За офіційною версією, її убив свекор із неприязні.

"Свекор не міг її вбити, — переконана подруга художниці, кераміст Галина Севрук. — Він був старенький, лагідний. Це робила досвідчена група кадебістів — із переодяганням і виїздом на місце".

32 картини Алли Горської є відомими дослідникам. Серед них портрети письменників Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Світличного, Тараса Шевченка, Василя Симоненка, полотна "Пташка щастя", "Старе подвір'я", "Піонерський контроль", скетч знищеної мозаїки "Шевченко. Мати". Працювала у стилі соціалістичного реалізму та чудернацького наївного мистецтва.

18,5 тисячі імен і прізвищ людей, розстріляних і похованих у 1937–1941-х біля селища Биківня, встановили дослідники після 1991 року. Вважають, що всього там закопані рештки майже 100 тис. осіб. Розстрілювали у Лук'янівській в'язниці та будівлі НКВД — тепер Міжнародний центр культури і мистецтв. Трупи доставляли вантажівками.

Пережила блокаду Ленінграда

1929, 18 вересня — у Ялті в родині театрального актора Олександра й виховательки Олени Горських народилася донька Алла. Батько очолює кіностудію в Ленінграді, й сім'я переїжджає туди жити.

1943 — переживають блокаду Ленінграда. Брат Арсен гине в бою партизанського загону з німецькими вояками. Алла з матір'ю та батьком перебирається до Києва. Вступає до Київської художньої середньої школи, а потім художнього інституту.

1952 — виходить заміж за одногрупника Віктора Зарецького. За два роки в пари народжується син Олексій. Алла пише картини на замовлення і викладає в художній школі.

1960 — бере участь у роботі Клубу творчої молоді. Досліджує поховання репресованих у Биківні під Києвом.

1965 — долучається до протестів проти переслідувань українських правозахисників Богдана й Михайла Горинів, В'яче­слава Чорновола. Її роботи називають "ідеологічно шкідливими" і знищують. Підписує лист-протест проти незаконних арештів дисидентів.

1970, 28 листопада — Аллу Горську знайшли вбитою у помешканні свекра Івана Зарецького в місті Василькові поблизу Києва. Похована на Берковецькому цвинтарі у столиці.

×