"Щоб здійснилася мрія про подорож до Парижа, я мав намалювати хорошу картину. Кращу, ніж у всіх друзів. Тоді міг побачити чудові полотна улюбленого Невіля і стати його учнем. Зібрав усі сили. Працював по 10–12 годин на добу, без відпочинку, — пише в автобіографії про конкурс у Петербурзькій академії мистецтв 1885 року український художник-баталіст Микола Самокиш.
Приїхав навчатися з Ніжина. За картини, присвячені подіям французько-російської війни 1812-го, "Вхід війська до міста" та "Перед ярмарком" його нагородили срібними медалями. За "Бій під Малоярославцем" — золотою. Отримує право змагатися за велику золоту медаль і навчатися за кордоном за кошти академії.
Береться за "Повернення кавалергардів після блискучої атаки на французів під Аустерліцем". Вивчає документи. У майстерню замовляє костюми, шоломи, мушкети, пістолі та шаблі.
Живописець Микола Бурачек згадував, як у Миколи Самокиша не виходило ранкове небо. Він звернувся до пейзажиста Юлія Клевера.
— Ну, голубе, не турбуйтеся. Послуга за послугу. Я вам намалюю небо, а ви мені в одному краєвиді людей, — запропонував Клевер.
Прийшов до Самокиша, зробив кілька мазків, і небо почало "світитися".
Твір отримує від суддів високу оцінку. Автору дають велику золоту медаль і право їхати за кордон. Таку ж нагороду за полотно "По Дінцю" отримує і виходець із Харківщини Сергій Васильківський. Вони дружать, ведуть в академії український мистецький гурток. Малюють народні сюжети, співають українські пісні, іноді випивають. До Парижа домовляються їхати разом.
Затримуються на чотири місяці. Бо Микола Самокиш має намалювати картину для багатого мецената в його будинку.
"Скінчив уже картину, а пан все не відпускає й не дає йому грошей. Нарешті — урочистий сніданок із цього приводу: багато гостей, дам. Виходить лакей і стурбовано каже, що маляра питає товариш, — розповідав мистецтвознавець Олександр Ніколаєв. — Самокиш хоче вийти з-за столу, але господар наказує "клич маляра до нас пити каву". Ось входить голодранець брудний, обдертий і ні з ким не вітаючись кричить до Самокиша: "Давай мені сякий-такий штани — ти ж обіцявся". Всі сміялися. Меценат того ж дня заплатив Самокишу, а на другий — вони з Сергієм поїхали".
Заїжджають додому до Миколи Самокиша в Ніжин. Батько запрошує до хати і пригощає. Розпитує, що робитимуть — вчителюватимуть або малюватимуть ікони. Відповідають, що їдуть за кордон.
— Ти щось малий забрехався. Який дурень дасть тобі грошей на таку подорож?
Син показує листи від академії та виписки з призначеною сумою.
— Чортзна-що робиться у світі, — каже батько і спльовує. — Якийсь паршивий маляр, одержує на подорож за кордон 3 тисячі. Я все життя тяжко працював на поштарській службі й отримував 25 рублів і 75 копійок.
Залишає батькові гроші від продажу картин у Петербурзі та вирушає в Німеччину. Там протягом тижня ходять по музеях. Їдуть залізницею до Парижа.
Знімають кімнату біля академії вишуканих мистецтв. Микола Самокиш іде до майстерні баталіста 48-річного Альфонса де Невіля. Дізнається, що той помер. Змушений звернутися до Жана-Батиста Едуарда Детайля. Він не хоче брати учня.
Пише в Петербург президенту академії наук Великому князю Володимирові Романову. За кілька тижнів отримує рекомендаційний лист. Тоді Детайль дозволяє бути в майстерні годину на добу. Часто ховається за ширмою, щоб учень не бачив його прийомів. Наказує малювати етюди та компонувати ескізи.
Якось у Люксембурзькому музеї копіюють малюнки.
— Ану, хлопці, кидайте роботу та ходімо до мене борщу їсти, — підходить до них маляр Іван Похитонов. — Ви думали, що не впізнаю своїх.
Йдуть до нього і пригощаються борщем. "Та ще й таким, наче зварений у Полтаві, а не Парижі", — згадував Микола Самокиш.
Тоді ж до Парижа приїжджає художниця 22-річна Олена Бенард із Петербурга. Її чоловік помер від тифу. Має доньку Маргариту. Вчиться у школі натураліста Жюля Бастьєн-Лепажа. У кафе знайомиться з Миколою Самокишем.
Закохуються і починають зустрічатися. Та його відкликають до Російської імперії, замальовувати маневри кавалеристів на Волині. Згодом запрошують на Кавказ, малювати картини на замовлення Тифліського музею.
Там розуміє, що не може жити без Олени. Їде до Парижа й освідчується. Разом повертаються в Петербург і одружуються.
"Непомітно пролетіли чотири роки мого перебування за кордоном, час повертатися, — пише Микола Самокиш у мемуарах. — Усе було зроблено. Я попрощався з учителем Детайлем і поїхав із прекрасного Парижа. Зізнаюся, неохоче. Сподобався мені він. Тамтешнє життя художників, салони, кафе, бульвари — все це жваво закарбувалося в пам'яті".
11 тисяч картин, графічних робіт і книжкових ілюстрацій створив за життя Микола Самокиш. Працював пером, тушшю, сепією та аквареллю. Велику серію робіт присвятив козацькій тематиці. Разом з істориком Дмитром Яворницьким і художником Сергієм Васильківським 1900 року підготував ілюстративний збірник "З української старовини".
Учні годували силою
1860, 25 жовтня — у Ніжині — тепер райцентр Чернігівської області, в родині поштаря Семена Самокиша народився син Микола. Був старший серед чотирьох братів і сестер. Ріс біля діда козака Дмитра Сеника.
1870 — вступає до Ніжинської класичної гімназії. Після неї стає студентом-правником Ніжинського історико-філологічного інституту.
1878 — їде до Петербурзької академії мистецтв, беруть у клас баталістики до Богдана Віллевальде. Створює український гурток митців.
1886 — починає навчатися в Парижі. 1889-го одружується на вдові Олені Бенард. Дітей не мають.
1890 — за картину "Табун білих рисистих маток на водопої" отримує звання академіка. Працює над малюнками до історії України, найбільше любить коней."Навіть кляча на скаку гарна й живописна", — каже він.
1894 — очолює батальну майстерню академії. Стає професором.
1904 — як військовий кореспондент журналу "Нива" їде на Далекий Схід, де почалася російсько-японська війна. Видає альбом "Війна 1904–1905 років. Із щоденника художника".
1918 — селиться в Євпаторії, а з 1922-го — в Сімферополі. Працює в державних художніх майстернях.
1924 — помирає дружина. Починає жити в цивільному шлюбі з татаркою Роксаною.
1935 — за картину "Перехід Червоної армії через Сиваш" отримує Сталінську премію.
1936 — знайомиться із вдовою харківського художника Наталією Добровольською. Живуть утрьох із Роксаною.
1938 — керує батально-історичними майстернями Харківського та Київського художніх інститутів.
1941 — селиться в Сімферополі. Продає картини німцям. Встановлює зв'язки з ОУН. Підпільники організували в місті споживчий кооператив "Український консум", дають харчі художнику.
1942 — Наталя Добровольська приходить в управу з невідомим чоловіком, представляє Миколою Самокишем і просить оформити шлюб. Коли художник дізнається, оголошує голодування. Учні мусять годувати силою.
1944, 18 січня — помирає в Сімферополі на руках у Роксани. Ховають на Першому громадському цвинтарі міста.
4 
35413
Коментарі